Не дивно, що це видовище приголомшило й самих ведмедів. Чудове, величне вражає й тварину, А ведмеді досі жили тут у темряві, тільки нюхом відшукуючи скарби печери.
А які величезні були ті скарби!
Довкола з кожної стіни крізь лід окреслювалися контури найдивовижніших прадавніх тварин (яких не відшукаєш у жодній класифікації). Тіла їх заховані в льоду — назовні стирчать тільки страхітливі голови.
М'ясо цих велетнів їстівне. Двадцять тисяч років зберігається воно в льоду. А запаси його такі великі, що важко навіть помітити, чи з'їли вже щось ведмеді з цього невичерпного складу. Бідолашні, вони з муками здобувають кожен шматок, язиком злизуючи лід, поки доберуться до їжі. Каторжна робота! Я приніс їм звільнення. Ведмеді мучилися, намагаючись вилизати з льодової скелі тіло жирного мастодонта — допотопного слона. На моє щастя, до м'яса вони ще не добралися. Це дуже важливо. Адже й домашня тварина сердиться і навіть готова вкусити свого господаря, коли той заважає їй їсти. І навпаки, тварина стає лагідною, коли бачить, що її збираються годувати.
Я насамперед захистив свої сани від будь-якого нападу — розпалив вогонь у триногому чавунному казані і поставив казан на вантаж. Вогонь тримав ведмедів на безпечній відстані. Після цього я взяв кайло, залізний лом, повісив на плече лампу й заходився визволяти мастодонта. Своїм знаряддям я легко зробив у льоду таку щілину, з якої можна було добути одну ногу велетня.
Шинка, якій дві тисячі років!
Знаючи, що найсмачнішим шматком слонового м'яса є нога, я відрубав від неї шмат завбільшки в двадцять п'ять фунтів і сокирою відсік півстегна. М'ясо було ще свіже.
Ведмеже плем'я весь час з побожним переляком сиділо довкола і нетерпляче облизувало морди.
Всі змушені були чекати спокійно, бо коли хтось ворушився, я повертав лампу в його бік, і від сліпучого світла ставала сумирною і найдикіша тварина. Першу, найкращу частку, я дав королівській парі. Це була лапа слона. Однак, раніш я сам покуштував м'яса. Воно було добре на смак, але тверде, як підошва. Мені стало ясно, що я не зможу мати спільної кухні з ведмедями. Потім я відтяв стільки шматків, скільки нарахував приборканих хлороформом ведмедів. Найбільші шматки дістала вісімка, що тягла сани. Цих я особливо хотів привернути до себе. Приборканих ведмедів легко можна було впізнати по слідах від намащених риб'ячим жиром нашийників.
Рештки дісталися широкій «публіці», яка зразу ж взялася за діло й поралася доти, поки не лишилися самі костомахи.
А я тимчасом спокійно закінчив роботу. План у мене вже визрів.
Досі мені таланило викручуватися і з найскрутнішої біди щасливими й сміливими вигадками. І тепер я не міг примиритися з думкою, що моя доля залежить від ласки чи неласки диких звірів. Адже ж якийсь ведмідь може оскаженіти і здерти з мене шкіру! Та, крім цього, й харчі не задовольняли мене.
У мене виник план. Серед печери є прірва, з якої стирчать високі льодові скелі. Все це нагадує величезну в'язницю. Над прірвою звисає, немов склепіння моста, маса льоду. На цей міст я витягнув сани і притяг з корабля підйомну машину — схожу на ті, якими муляри в містах піднімаються на найвищі поверхи. Посеред моста я вбив залізний кіл, закріпив до нього підйомника і разом з вантажем, що його могла втримати машина, спустився на дно прірви.
Там, щонайперше, необхідно було знайти добре захищене місце для постійного житла.
Треба зазначити, що в печері, було не так холодно, як у каютах «Тегетгофа». На кораблі було 28° холоду, тоді як надворі — 32° нижче нуля. В печері ж термометр показував тільки 12° морозу, а на дні прірви — всього 8°. Це було для мене несподіванкою. Адже ж тепло завжди піднімається вгору, а тут, виявилося, навпаки. Про причину цього явища я дізнався пізніше.
Розвідавши все навколо, я вирішив отаборитися саме на цьому місці.
Дві льодові брили утворили природне заглиблення в стіні прірви. Сюди можна скласти всі мої запаси. Я заходився стягувати їх докупи, і за роботою не було коли навіть угору глянути.
П'ятнадцять разів довелося підійматися й спускатися, поки весь вантаж потрапив до мого складу.
Коли робота була завершена, я міг сказати, що все моє «підприємство» збудоване на льоду. Тепер залишалося тільки налагодити виробництво консервів гуляшу.
З «Тегетгофа» я приніс з собою такого казана, в якому під тиском пари навіть кістка могла розімліти на холодець. Казан стояв на триніжку, і тому його можна було поставити будь-де і варити в ньому без найменшої небезпеки.
Але як же з паливом? Тим вугіллям і дровами, що я приніс з собою, буду лише розпалювати, а топитиму добутим з льоду м'ясом. Що м'ясо добре паливо, знали ще англійці. Вони колись у Єгипті топили муміями парові машини. А тут у мене м'яса скільки завгодно. Смачне зварю для їжі, а гіршим буду палити.