Выбрать главу

Валентин Тарасов

Чеслав. В темряві сонця

Передмова

На жаль, не надто багато серед нас таких, кому цікаво, хто ми і звідки; чому ми саме такі, а не інакші; якими були наші пра… ні, не прадіди — пращури. Чи, може, це тільки здається?..

Не багато й книжок (не беручи до уваги фантастику), які пропонували б трохи схожі на правду версії далекого минулого. Одна з таких потрапила мені до рук і прочиталася напрочуд швидко і легко. Чи була вона цікавою? Так…

Була цікавою непередбачено зухвалими, бешкетними, а часом і дикунськими пригодами головного героя, праслов’янського парубка Чеслава, котрі, до того ж, густо замішані на коханні. Інакше кажучи — це несподівано своєрідний історично-пригодницький детектив епохи древніх слов’ян! Так що — рекомендую. Було й справді цікаво…

Анатолій Бондаренко, телеведучий

Коли я починала читати роман Валентина Тарасова «Чеслав. В темряві сонця», навіть подумати не могла, що захоплива детективна історія може бути настільки майстерно вписана у реалії більш ніж двохтисячолітньої давнини. Але в цій книзі так і є. Більше того, давньослов’янський колорит виписаний так реально і яскраво, що буквально через десяток сторінок починаєш відчувати себе у центрі цих, начебто таких далеких, але хвилюючих подій. Імена героїв роману вже не здаються дивними, а таємничі дохристиянські обряди — чужими для цієї землі.

Роман дає стійке відчуття того, що всі його драматичні події розгортаються саме на нашій території. Варто лише потрапити у найближчий ліс, і повз тебе пролетить стріла чужинця або розірване намисто на стежці під ногами може стати розгадкою заплутаної історичної таємниці.

Що ж до любовної лінії, то не випадково, напевно, у романі вона є основою сюжету. Переконання, що багато століть тому кохання було для наших предків тим, за що варто боротись, заради чого жити і що захищати, вселяє надію… Надію, що раз так було віки тому, то так і буде завжди на цих землях. Що саме це і є головною ознакою слов’янської душі.

Марія Бурмака, співачка

Частина перша

Чеслав — син Велимира

Сполоханий птах шурхнув у нього з-під ніг. Чеслав на мить прикипів до місця, але, збагнувши, що це лише птах, рушив далі. Він ішов м’якою підстилкою лісу, намагаючись не ступати на сухі гілки та не залишати помітних слідів — так, як учив його старий Сокіл.

На відміну від багатьох своїх родичів, Чеслав не боявся Лісу. У ньому він почувався вільно та впевнено, бо знав чимало лісових таємниць, а до того, чого не знав чи не розумів, ставився з повагою. Він повсякчас приносив жертви духові Лісу, і той був прихильний до нього. Тільки напередодні Чеслав підніс йому цілого цапа, просячи в Лісу допомоги та за потреби захисту. А вже сьогодні вони були потрібні йому як ніколи раніше…

Лісова хаща тихо поринала в сутінки, і зовсім скоро мала поглинути її потаємниця ніч. Усією душею Чеслав квапив цю мить, бо хотів якомога швидше зникнути, розтанути серед цієї зеленої темряви, стати недосяжним. Він ішов уже доволі довго й сильно стомився, але навіть думати не смів, щоб перепочити.

Чеслав побоювався погоні. Він знав, що залишилося пройти зовсім трохи і він нарешті дістанеться місця, де залишив свого коня Вітра — вірного товариша й учасника багатьох його справ і витівок. Тихе привітальне іржання підтвердило здогад Чеслава. Вітер зачув хазяїна й кликав його.

Обійшовши старий повалений дуб, Чеслав опинився край яруги, на самому дні якої стояв прив’язаний до куща ліщини Вітер, нетерпляче б’ючи копитом, чи то кваплячи, чи то вітаючи хазяїна. Тільки опинившись поруч із конем, Чеслав полегшено зітхнув й обережно переклав зі свого плеча на його круп свою ношу. Дорогу для нього ношу, задля якої він почав цю важку та небезпечну пригоду.

Це була зв’язана по руках і ногах дівчина…

Неждана, незважаючи на заборони батька, часто сама втікала з городища до озера. Їй подобалася його краса та величний супокій, такі не схожі на гомінке селище. Тут можна було сховатися від суворих очей батьків і надокучливих подруг. Неждані подобалося плавати, порушуючи гладь озера, зривати латаття та вплітати його в коси чи робити з нього прикраси. А то й просто сидіти та думати, марити…

Ще кілька днів тому їй видалося, що за нею хтось спостерігає — то крізь кущі, то з високої трави.

«Напевно, хлопці з городища захотіли підгледіти, як я купаюся», — вирішила вона.