Читать онлайн "Думи мої, думи" автора Шевченко Тарас Григорьевич - RuLit - Страница 1

 
 
     


1 2 « »

Выбрать главу





Тарас Шевченко

ДУМИ МОЇ, ДУМИ

Три шляхи

Ой три шляхи широкіїДокупи зійшлися.На чужину з УкраїниБрати розійшлися.Покинули стару матір.Той жінку покинув,А той – сестру, а найменший —Молоду дівчину.Посадила стара матиТри ясени в полі,А невістка посадилаВисоку тополю.Три явори посадилаСестра при долині…А дівчина заручена —Червону калину.Не прийнялись три ясени,Тополя всихала;Повсихали три явори,Калина зов’яла.Не вертаються три брати,Плаче стара мати,Плаче жінка з діточкамиВ потопленій хаті.Сестра плаче, йде шукатиБратів на чужину…А дівчину зарученуКладуть в домовину.Не вертаються три брати,По світу блукають,А три шляхи широкіїТерном заростають.

Думи мої, думи

Думи мої, думи мої,Лихо мені з вами!Нащо стали на паперіСумними рядами?…Чом вас вітер не розвіявВ степу, як пилину?Чом вас лихо не приспало,Як свою дитину?…Бо вас лихо на світ на сміх породило,Поливали сльози… чом не затопили,Не винесли в море, не розмили в полі?Не питали б люде, що в мене болить,Не питали б, за що проклинаю долю,Чого нуджу світом? «Нічого робить», —Не сказали б на сміх…
Квіти мої, діти!Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?Чи заплаче серце одно на всім світі,Як я з вами плакав?… Може, і вгадав…Може, найдеться дівочеСерце, карі очі,Що заплачуть на сі думи, —Я більше не хочу.Одну сльозу з очей карих —І пан над панами!Думи мої, думи мої,Лихо мені з вами!
За карії оченята,За чорнії бровиСерце рвалося, сміялось,Виливало мову,Виливало, як уміло,За темнії ночі,За вишневий сад зелений,За ласки дівочі…За степи та за могили,Що на Україні,Серце мліло, не хотілоСпівать на чужині…Не хотілось в снігу, в лісі,Козацьку громадуЗ булавами, з бунчугамиЗбирать на пораду.Нехай душі козацькіїВ Украйні витають —Там широко, там веселоОд краю до краю…Як та воля, що минулась,Дніпр широкий – море,Степ і степ, ревуть пороги,І могили – гори, —Там родилась, гарцювалаКозацькая воля;Там шляхтою, татарамиЗасідала поле,Засівала трупом поле,Поки не остило…Лягла спочить… А тим часомВиросла могила,А над нею орел чорнийСторожем літає,І про неї добрим людямКобзарі співають,Все співають, як діялось,Сліпі небораки, —Бо дотепні… А я… а яТілько вмію плакать,Тілько сльози за Украйну…А слова – немає…А за лихо… Та цур йому!Хто його не знає!А надто той, що дивитьсяНа людей душою, —Пекло йому на сім світі,А на тім…ЖурбоюНе накличу собі долі,Коли так не маю.Нехай злидні живуть три дніЯ їх заховаю,Заховаю змію лютуКоло свого серця,Щоб вороги не бачили,Як лихо сміється…Нехай думка, як той ворон,Літає та кряче,А серденько соловейкомЩебече та плачеНишком – люди не побачать,То й не засміються…Не втирайте ж мої сльози,Нехай собі ллються,Чуже поле поливаютьЩодня і щоночі,Поки, поки… не засиплютьЧужим піском очі…Отаке-то… А що робить?Журба не поможе.Хто ж сироті завидує —Карай того, боже!
Думи мої, думи мої,Квіти мої, діти!Виростав вас, доглядав вас, —Де ж мені вас діти?В Україну ідіть, діти!В нашу Україну,Попідтинню, сиротами,
А я – тут загину.Там найдете щире серцеІ слово ласкаве,Там найдете щиру правду,А ще, може, й славу…
Привітай же, моя ненько,Моя Україно,Моїх діток нерозумних,Як свою дитину.

Мені однаково

Мені однаково, чи будуЯ жить в Україні, чи ні.Чи хто згадає, чи забудеМене в снігу на чужині —Однаковісінько мені.В неволі виріс між чужими,І, неоплаканий своїми,В неволі, плачучи, умру,І все з собою заберу —Малого сліду не покинуНа нашій славній Україні,На нашій – не своїй землі.I не пом’яне батько з сином,Не скаже синові: – Молись.Молися, сину: за ВкраїнуЙого замучили колись. —Мені однаково, чи будеТой син молитися, чи ні…Та не однаково мені,Як Україну злії людиПрисплять, лукаві, і в огніЇї, окраденую, збудять…Ох, не однаково мені.

Минають дні, минають ночі

Минають дні, минають ночі,Минає літо; шелеститьПожовкле листя; гаснуть очі,Заснули думи, серце спить,І все заснуло. І не знаю,Чи я живу, чи доживаю,Чи так по світу волочусь,Бо вже не плачу й не сміюсь…
     

 

2011 - 2015

Яндекс
цитирования Рейтинг@Mail.ru