Очевидно, потреби незалежної України щодо давнього письменства більші ніж чисто теоретичні і тому, що багато десятиліть українська наука була ограничена чужою цензурою й відчужена від західнього світу. Отже, є потреба у виданні підсерії під заголовком «Студії», куди б входили класичні твори української науки, що трактують давню українську літературу, недоступні читачеві в Україні.
Ми щасливі, що як перший том підсерії виходить шостий том «Історії української літератури» Михайла Грушевського, присвячений українському культурному відродженню першої половини XVII ст. Машинопис того твору чудом врятувався і пролежав у забутті 65 р. Ми повертаємо його українському народові 61 р. після смерті автора.
Омелян Пріцак
[ЛІТЕРАТУРНИЙ І КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.]
ВСТУПНІ УВАГИ
Занепад міщанського руху. В попередній книжці я зібрав усе яскравіше, що може характеризувати той громадський, церковний і письменський рух, що його в сумі назвав я свого часу нашим першим відродженням, — як предотечу другого, глибшого й сильнішого відродження XIX віку, і ця назва за ним все більше закріпляється. Я старався вияснити доволі складну динаміку цього руху. Вказав, що під впливами реформаційних течій, що, почавши від другої половини XIII в. (бичівники 1261 р.), все частіше вдаряли своїми хвилями о наші краї від заходу і полудня, від країв німецьких і чеських, від Болгарії й Атосу, мусіла будитися релігійно-моральна і соціально-політична думка нашого громадянства. Під впливами цієї реформаційної ідеології — бичівників, богумилів, гуситів, нарешті — німецьких протестантів та взірців їх організацій, з одної сторони, під враженням польсько-католицького натиску на руську віру й національність, її економічний і політичний стан посідання (всіх тих законодавчих і фактичних обмежень і відтискань від усякого джерела заробкувань) — з другого боку, в різних соціальних верствах починається самоорганізація охорони. Вона виявляється в протектораті над руською церквою, школою, письменством, в організованих виступах в її обороні, в підвищенні громадської ініціативи і національної свідомості; у витворенні поняття "Русі" не тільки як національної чи релігійної стихії, але громадського тіла, "Річи Посполитої Народу Руського" (як висловлюється "Пересторога") — в протиставленні Річі Посполитій Польській. Руська віра, руська церква і руське письменство — її критерій, її цемент, її гасло. Під цим гаслом проходить громадський, національний (культурний, соціальний і політичний) рух, виявляючись у цьому моменті — незмірно цікавому власне з цього громадського, національного — далеко більше, ніж з чисто літературного погляду. Західноукраїнське міщанство з львівською "Руською вулицею" на чолі відограло тут роль підойми, двигача, завдяки невеликій, беручи реально, але незвичайно сильній у своїх моральних психологічних наслідках акумуляції сил, витвореній сприятливою економічною кон’юнктурою другої половини XV і першої половини XVI в. Перспективи здавалися дуже широкими, можливості майже безмежними: львівська громада не тільки об’єднувала під своєю гегемонією менші міщанські громади Західної України в системі братств, але фактично рушила і сподівалась, очевидно, рушати більш інертними, хоча й ієрархічно вище поставленими українськими верствами: шляхтою, магнатством, духовенством та рахувала на поміч православних володарів Москви, Молдави, Мунтянської Волощини і протестантського світу Польщі, Литви, Пруссії, Семигороду. Львівське братство, зложене з представників найбільш заможних і найбільш відданих національним інтересам Русі, бере роль керуючого осередка, сеньйори цієї Руської Річи Посполитої, стає посередником між нею та зверхником руської церкви — царгородським патріархом, з одної сторони, з другої сторони — береться своїми директивами (розуміється, не офіціально) кермувати виступами ієрархії і шляхетства, політичне управненого представництва українського елементу. В цих напрямах воно розвиває велику енергію, виявляє неабиякий такт, зрозуміння і політичну зручність, і в значній мірі завдяки тому вище схарактеризована — доволі хитка і скороминуща комбінація різних суспільних факторів і сил, дуже різнородних і зовсім не скоординованих самих у собі, дала таку значну суспільну динаміку. Виявила себе, між іншим, також і в літературній творчості, а головно, дійсно відродила українське суспільство: надала йому активність, самопевність, рішучість й безоглядність, що жили в нім довго потім, коли втратив свою роль і значення цей львівський осередок і давно розлетілася та кон’юнктура, котру він використав. Я вважаю, що в національній і соціальній акції козаччини, яку вона розвиває в XVII в. (особливо яскраво від часів Сагайдачного), виявляються впливи цієї динаміки — нової соціальної свідомості, даної відродженням XVI віку: реформаційної динаміки західноєвропейської, трансформованої західноукраїнським міщанством ("Руською вулицею", конкретно беручи), при кінці XVI в. і потім ще раз перетвореної союзом козаччини з галицькою інтелігенцією (духовною і світською), довершеним в останній четвертині XVII в. Вважаю, що весь національний рух XVII в. йшов сим імпетом реформації, підготовленим сектантськими рухами попередніх століть і трансформованим львівським міщанством у другій половині XVI в.
Але та кон’юнктура, що на ній оперла свою діяльність "Руська вулиця" кінця XVI в., дуже складна, зложена з дуже хитких комбінацій, і через те скоро розлізлася, і недостача солідної власної економічної підстави дала дуже скоро й болюче відчути себе цьому львівському керуючому осередкові. В другій половині XVI в. економічний розвій західноукраїнських міст, і Львова в тім числі, заломився під цілим рядом несприятливих обставин, і та динаміка руху, що оживляла українське міщанство надіями дальшого росту і нових досягнень, з кінцем XVI в. виразно вичерпалась в повній мірі і дала це відчути українському міщанству. З одного боку, підупадає значення східного транзиту, котрим так піднеслося значення західноукраїнських міст з другої половини XV в.: розвиток морського колоніального експорту, американського й індійського (взагалі передньоазійського) відтягає увагу великих західноєвропейських фірм від нашого східноєвропейського транзиту, звертаючи її головним чином на захід. З другої сторони, експорт східноєвропейської сировини (збіжжя, лісових продуктів, риби, худоби), що набирає все більшого значення в торговельнім балансі західноукраїнських земель протягом XVI в., забирають в свої руки самі "продуценти": шляхта-поміщики і державці. Потвердивши в кінці XVI в. своє право вивозити без оплати яких-небудь мит продукти свого господарства і так само довозити з-за кордону все потрібне для свого особистого вжитку, вони протягом XVI в. організовують все в ширших розмірах такий вивіз (пускаючися при тім у критій формі і на гандель цим товаром) і страшенно підривають ним торгівлю міст, що мусіла боротися з сіттю всяких законних і незаконних поборів, що тим тяжче спадали на непривілегійовані міста. Серед українських міст мало котрі були визволені від мита; одержали це право досить пізно в порівнянню з польськими — Львів і Київ, згодом Луцьк. Всі інші міста, позбавлені цих митних привілегій, просто задихалися в густій мережі всяких обмежень, оплат і здирств; а й ті привілегійовані виїмки підпадали все тяжчій регламентації в зв’язку з походом, що підняла шляхта в другій половині століття на ті убогі останки міської торгівлі й промислу, які ще трималися в конкуренції з шляхетським гандлем. Здорожіння міських виробів і товарів, викликане різким погіршенням польської монети, настроює незвичайно неприхильно до міщанства й міської торгівлі всесильну тоді в політиці й законодавстві шляхту. Вона накликує адміністрацію до пильного нагляду над міським торгом, виробництвом, цінами; береться до драконівських розпоряджень у сфері заграничної торгівлі (як соймова постанова 1565 р. про замкнення границі для свійських купців, що хоч не була введена в життя вповні, дала привід до різних придирок і обмежень), до повного скасування цехів і т. д.1