Выбрать главу

Олександр ІЛЬЧЕНКО

КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ,

або ж

МАМАЙ I ЧУЖА МОЛОДИЦЯ

Український химерний роман з народних уст

Ілюстрації: ОЛЕКСАНДР ДАНЧЕНКО

Живісінькій пам’яті Амвросія БУЧМИ, володаря дум, який не вмирав і не вмре, бо козацькому роду нема переводу.

ЗАСПІВ

ТРОХИ ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ХАРАКТЕР

Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думній думі вершник…

Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогів.

Нараз, торкнувши вороного білогривця, козак, ніби оживши, рушив через біснувату воду навпростець, на лівий берег (чи не з острова Чортомликá, де була тоді Січ) і плив конем через вир, а Дніпро, з тіснини вириваючись на простір Низу, кипів і нуртував між чорним камінюччям, звідкіль не поверталося живим ніщо живе.

Мріючи в перлистім шумовинні — далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра.

1

Було колись на Вкраїні…

Було колись?

А було-таки!

Бо ж і наш Бог — не вбог.

Бо ж і нас не взяв кат!

Бо ж і ми, Химко, люди…

Як гіркувату ягідку грудневої калини, розжувавши цю істину, сядьмо, товаришу читачу, рядком, поговорімо ладком.

Але… почнімо нашу іронічну повість, почнімо здалеку.

Ми ж бо не згодні, панове товариство, з тими освіченими хвилозопами, риторами і авдиторами, котрі запевняли колись, буцім природна повага до часів минулих є, мовляв, зневага до часів теперішніх, — хоч, ясна річ, і не все давнє є конче славне!

А жеби в тім переконатись, що і в давнину було і славне і неславне, не біймось, мій суворий чительнику, ні риторів, ні авдиторів, ані запопадливих хвилозóпів — і все-таки, перцюючи, добрим гуртом, громадою чортів сліпити почнімо, приступімо:

— Господи благослови!

2

Коли Господь Бог, не мавши й крихти гумору, так необачно сотворив людей і пустив їх на землю, зразу ж він завидів, що люди роблять зовсім не те, чого хотілось би Творцеві, і він, їй-богу ж, був тоді вартий співчуття: так само ж, либонь, почуває себе й недосвідчений драматург на виставах свого першого творіння, бо всі дійові особи й виконавці завжди і скрізь — у будь-якій драмі чи комедії, чи навіть у звичайному житті — роблять зовсім не те, що їм робити слід.

Першими прогнівили Бога своїм незавбаченим коханням Адам і Єва, бо, звісна ж річ, у стосунках любовних жодне стороннє око, навіть всетямне око самого Творця, ніколи не знайде ні ладу, ні пуття, ні найменшого глузду.

Та й не кохання виявилося в житті-бутті людей щонайприкрішим ґанджем. Розгніваний непослухом а чи й просто заздрячи солодкому ділу коханців (бо сам того не вмів), Сотворитель не зразу й збагнув, же всі лиха роду людського почались аж тільки в ту хистку хвилину, коли Каїн, первісток Єви, підступно порішив свого меншого брата, бо ж відтоді чварам та усобицям на грішній землі немає впину й по сей день, — і вже було б зовсім кепсько, якби не тішила людство вічно жива надія: настане ж, чорт забери, десь нарешті така пора, коли вже не втне, як кажуть у нас, на Вкраїні, не втне Каїн Абля, бо тупа шабля.

3

А поки що шаблюку свою Козак Мамай гострив щодня. Гострив щодня, бо й тупив щодня, від каїнів усяких одбиваючись.

Хоч він, треба сказати, і не любив того діла: ні гострити, ні тупити!

Але ж він чортом дихав проти всякого панства, проти кривди, проти горя людського, проти всіх зухвальців, хто тільки важився на Україну зазіхати, та й мусив Козак воювати з ними. Тож і був собі лагідної вдачі мирний чоловік воїном звитяжним, хитрим та спритним, — щира козацька душа! — таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, не брали-таки, аж сама пані Смерть, либонь, відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив, скільки ж год він парубкує на світі: двісті? триста? — хоч йому й було ввесь час сорок та й сорок, — ні більше ні менше.

Так воно вже негаразд повелося, що всі люди — смертні та смертні, і Господь Бог не зразу й покмітив навіть, що десь там, на землі, на неспокійній Україні, живе собі та й живе, на ворогів перепуду наганяючи, якийсь невмирущий лицар, запорожець, живе безлітно та й живе, і все ніяк не може відмолодцюватись: і року божого тисяча п’ятсот якогось там, і року божого тисяча шістсот якогось там, — живе собі та й живе…