— Я — полковий обозний міста Мирослава — Демид Пампушка-Стародупський! О!
— Щось я не чув такого, — добре знаючи, з ким справу має, щоб подратувати пана, відмовив козак. — А як дражнили в Січі?
— Купа.
— Чого купа? — зареготав козак.
Та й люди пирснули.
— Полови купа? — наполягав козак. — Снігу? Сіна? Піску? А чи, може…
— Мене купа! — розсердився пан обозний, аж його коротка шия враз почервоніла й стала ще коротша, і в пані Роксолани серце тьохнуло, бо їй здалося, буцім чоловіка грець візьме, бо той, сказавши двійко тих слів, не міг спинитися й повторив іще раз: — Мене купа! — а потім ще: — Мене купа! Мене купа! Мене купа…
А коли добрі люди, не витримавши кумедії, всі зареготали, запорожець так лиховісно посміхнувся, що Роксолана, грішним ділом, подумала — чи не козак цей поробив таке її чоловікові, щоб покепкувати з вельможного пана, на що й завжди були зугарні запорожці, оті проклятущі характерники, чаклуни.
А пан обозний повторив востаннє:
— Мене купа!
І замовк.
— Я так і думав, — посміхнувся запорожець. — Гляну на вид, то й скажу, що Демид! Та ще й який: ціла купа! Але, щоб не творило твоє прізвисько в умах людей ніяких непристойностей, чи не краще було б, якби тебе віднині та дражнили не просто Купа, а, скажімо, Купа чого-небудь такого… помітного… ну… всім відомого… зрозумілого навіть малій дитині. Ну, от хоч би й…
— Замовчи! — гарикнув пан обозний, добре знаючи, яку силу має вимовлене при народі слово, ущипливе українське слово, котре прилипає до людини на віки вічні. І пан Пампушка-Купа-Стародупський, щоб не дати прийшлому зухвальцеві доточити до його прізвиська яке-небудь слово, раптом загорлав: — Чого ти до мене причепився? А то звелю своїм пахолкам і джурам…
— Звели.
— І вони тебе зараз гуртом…
— Звели ж!
Але пан Купа чогось раптом принишк.
— Палиш ось такенну купу ладану і, замість того щоб душею линуть до Бога, лаєшся, лютуєш, погрожуєш…
— Хто ти є, щоб так зі мною розмовляти? — зойкнув, не витримавши, пан обозний. — Хто ти такий?
Запорожець, пригладивши лівицею розпушений кучерявий ус, загадково посміхнувся, але нічого не відповів.
— Бо ж ти такого пана, як ось я… ти мусиш поважати!
— Атож! — поважливо мовив козарлюга. — Видно між ложками ополоника!
— Візьміть його! — крикнув посіпакам пан обозний і, зовсім розкокошившись, горлав: — Чого ж ви стоїте? В’яжіть його! В’яжіть!
Але на цей наказ ні джури, ні наймити, ні кріпаки, ніхто й не ворухнувся. Тільки ладан димів та й димів.
Та й хто ж там міг поворухнутись, коли саме в ту хвилю Явдоха, мама Михайликова, прошепотіла синові:
— Та це ж Козак Мамай!
І шепіт її почули, бо ж про нього, про Козака Мамая, не одну вже сотню літ ішли слава й прослава.
— Козак Мамай! Козак Мамай! — ніби тихий вітер прошелестів у квітучій траві, і всі аж розступились, і в тому шелестінні голосів були і радість, і любов, і подив, і острах навіть, і тривога, — але всю цю гаму почуттів уже перевершувала притаманна більшості українців природна дитяча цікавість.
Та як же було й не скам’яніти від подиву перед таким химерним, небезпечним і аж моторошно прецікавим чоловіком:
бо ж він прожив на світі, кажуть люди, не одну-таки сотеньку літ;
бо ж обставав Козак за бідних і простих людей, що їм так тяжко та гірко жилося;
бо ж не терпів Мамай солодкого панського духу; бо ж не боявся він ні шляхти, ні татар, ні турків, ні своїх панів, бо ж був собі характерник, чаклун над чаклунами запорозькими, сміливий чортолуп, способний, як кажуть, кішці вузлом хвоста зав’язати, чи впіймати вовка за вуха, чи навіть шкуру спустити з чорта живого, бо подейкували ж, буцім жупан у нього зісподу хвацько підбитий самими чортовими спинками, сіренькими, тонісінькими, власноручно здертими, бач, з якихось там стонадцяти кіп дрібних чортів, чортиць і чортенят, бо ж полюбляв Козак поглядом колючим чортів сліпити, тобто всякого врага і супостата;
бо ж, люди кажуть, п’яніли дівчата, на нього поглянувши, хоч він і не дивився на них;
бо ж любив Козак Мамай дітей, а вагітні жінки за щастя мали зустріти його, бувши при надії сповити синка;
бо ж воював Козак Мамай супроти горя людського і в найскрутніші для простого люду українського хвилини завше з’являвся саме там, де були потрібні його любов чи ненависть, його дотепність або мудрість, його відвага чи його доброта, де були потрібні його рада чи помóга, — отож і поява Козака Мамая йшла завжди опліч із лихом або перестерігала про близьку біду…