А вже обличчя мудре, як пергамент.
Спочатку так: усю на тебе тлю
замучити богами і боргами,
гачком в'язальним затягти петлю.
Замотлошити серце — аж конатиме.
Компонувати з тебе не тебе.
В сільських церковцях квацяти анафему —
як графа чорт за бороду скубе.
Спочатку так: терзати, розпинати.
Щоб знав. Щоб знов. Щоб слухався. Щоб звик.
А потім все — святині, експонати.
Письмовий стіл, перо і черевик.
Той дуб. Той граб. Та бричка, що у стайні.
Той чорт. Той граф. Того паперу жмут.
Та станція. Той поїзд. І останні
його слова:
"Тікати... доженуть...."
АЛЬТЕРНАТИВА БАРИКАД
На історичних перекатах
в чаду чиєїсь маячні
люди
завжди
на барикадах,
знають про це чи ні.
Барикади цегли — проти бездомності.
Барикади поезії — проти бездумності.
Барикади совісті — проти берій.
На барикадах — не до фанаберій.
А комунари — як комунари.
Кому лафет,
а кому і нари.
Мужність не дається напрокат.
Не бува барокко барикад.
Фуркне з купідонів потеруха,
коли свисне куля біля вуха.
Так що відійдіть, будь ласка,
хто боїться бути збитим, наче в кеглі.
Смерть — це ще не поразка.
В переможних боях
теж бувають полеглі.
Злазьте з барикад, герої до першої скрути.
І припиніть міщанські тари-бари.
На барикадах мають право бути
повстанці,
вороги
і санітари.
"Дніпро", кн. 12, грудень 4
АПОЛОГІЯ ЛИЦАРСТВА
Там, де віками, за гірким туманом,
де трубить вічність у Роландів ріг,
любов була єдиним талісманом,
а талісман ще звався — о б е р і г.
Було життя осяяне красою,
любов і честь цінились над життя.
І що там смерть з великою косою? —
мужчина, лицар, сонячне дитя!
В моїх садах мелодії Провансу,
і жінка, жінка, жінка всіх віків! —
за неї лицар гинув без авансу,
вона чекала цокоту підків.
В монастирях, фортецях і столицях,
з глухих палаців, схожих на тюрму,
якщо він лицар, —
о, якщо він лицар!
вона троянду кидала йому.
Гриміли вальси, пурхали амури,
давили будні, смикала сім’я, —
жіноча туга билася об мури:
де лицар мій, молитва де моя?!
І хоч в’яжіть, хоч плітку або клітку,
хоч бозна-хто розкаже бозна-де,
якщо він лицар — жінка кине квітку,
на все життя очима проведе.
АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК
Добридень, люди! Вбитий на снігу,
я спам'ятався в зоряній пустелі.
І все, що має на землі вагу,
осипалось, як мертві імортелі.
Там, на землі, щось падало, цвіло,
було рожеве, синє і зелене.
Мені вітри позичили крило,
я бачив землю за віки від мене.
Я натомився жити без душі.
Нема на чому записати строфи.
Усі арапи-предки й гармаші
Кричать в мені зігрітися хоч трохи.
Я сам не знаю, скільки тут пробув.
Не хочу я ні вічності, ні слави.
В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.
Вдягтися в тіло і напитись кави.
Там, на столі, лежить моє перо.
Воно лежить, воно давно не пише.
Я хочу вірші написати про -
Про те, як вітер гілочку колише.
Я хочу встати вранці, на зорі.
Любити жінку, ждать листа з Одеси.
Я хочу волі, волі!.. А царі?
Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?
Я сто поем ще маю на меті,
а я дивлюсь у вічі пістолету...
В безсмерті холодно. І холодно в житті.
О Боже мій! Де дітися поету?!
"А ще ми з Грицем внадилися змалку"
* * *
А ще ми з Грицем внадилися змалку
у дідову Галерникову балку.
Він там живе в степу за вітряками,
один-один, одвик і говорить.
Лише димок із довжика роками
курить собі у небо та й курить.
У нього там і зарості ожини,
і таємнича ниточка стежини,
і вулики, і в жолобі водичка,
і вплетений у верби живопліт,
і хата, як старенька рукавичка, —
в ній кіт живе, цвіркун живе і дід.
А сам він дід старезний, полотняний.
А в нього сива борода, як дим.
Розказує про Кафу, полонянок,
про те, в які походи він ходив.
І каже нам, що ми його онуки,
не дав Бог рідний — не було коли.
Галерницькі рубцями биті руки
вистругують нам човники з кори…
Уривок з роману «Маруся Чурай»
"А що? І я спочину на хвилинку"
* * *
А що? І я спочину на хвилинку.
Сама собі запалюю ялинку.
Ліхтарики нехай замерехтять,
сніжиночки нехай собі летять.
І про життя спитаю у зозульки.
Boнa мовчить, обкльовує бурульки.
Над нею висить шишечка кедрова.
Життя складне, зозулька паперова.
І поживу в малесенькій хатинці,
що так притульно висить на ялинці,
де заглядає в зоряні віконця
Кіт у чоботях з вусами гасконця.
І там ніхто мене вже не дістане,
і срібен дощик йти не перестане.
І знову тихо погашу ялинку...
А що, і я спочила на хвилинку.
"А я пізнав риторики, інфими"
* * *
А я пізнав риторики, інфими.
І так скажу: душа жива не ними.
Піїти пишуть солодко, під метри.
Про три персони божі. А слова,
слова, Марусю, видумані, мертві.
Од слів таких чманіє голова.
Піднаторіли наші віршописці,
бодай їх муха вбрикнула в колисці, —
убогі словом, мислію порочні,
у тридцять літ плішиві і старі,
вони складають віршики святочні,
а в селах ридма плачуть кобзарі.
Або такі, як ти оце, дівчата
в сумних піснях виспівують життя.
Ще Україна в слові не зачата.
Дай Боже їй родити це дитя!
Бо те, що пишуть, то іще полова,
то ще не засів для таких полів.
З часів появи книги «Часослова»
вже й час минув, а щось не чутно слів.
Усе комусь щось пишуть на догоду
та чечевиці хочуть, як Ісав.
А хто напише, або написав,
велику книгу нашого народу?!