(«Тарасова ніч»)
У ранніх історичних поемах змальовані могутні постаті творців історії з-під Шевченкового пера постають Іван Підкова і Тарас Трясило, Іван Гонта і Максим Залізняк, Гамалія. Останній з них, як відомо, не є історичною особою – цей образ узагальнює риси козацьких ватажків. Поет, власне, і не переслідував мети достовірно відтворювати факти і події, а відображав їх духовну суть.
Історичні натяки вчуваються й у творі «Катерина» (1838), яким розпочинається в «Кобзарі» шерег поем, об'єднаних образом жінки, темою материнства. Ка-терина-українка закохалася в офіцера-чужинця (російського дворянина), людину іншої ментальності.
Він – з країни, що (теж оманою!) загарбала її вітчизну і «згнущається» нею. Отож загальнонаціональна історія повторюється на рівні окремої людської долі, внаслідок чого образ Катерини набуває символічного звучання.
У «Катерині» материнство нещасне, зневажене. Покладений в основу сюжету випадок, як на ті часи, звичайний: проста дівчина з українського села «полюбила москалика, як знало серденько». Москаль Іван не такий щирий – він з тих, хто «любить жартуючи, жартуючи кине». Так і зробив – Катерина ж залишилася… з немовлям на руках. Вона терпить глум, приниження, вигнання з рідної домівки, що було в ті часи поширеною карою покритці. Усе в ім'я любові. Вона сподівається на краще, аж доки у засніженій дорозі на Москву не знайде зрадливого коханого. Іван відштовхнув її, відцурався дитини, а Катерина з горя утопилася…
Образ жінки у творчості Т. Шевченка духовно вивищувався – рухався від побутового до онтологічного, від буденного до вічного. Ганна із соціально-побутової поеми «Наймичка» (твір написаний у 1845 р. і належить до періоду «трьох літ»), теж не знайшовши щастя у коханні, знаходить його у материнстві. Вона залишається жити і присвячує своє життя сину Марку. Ганна зрікається самої себе – стає «наймичкою невсипущою» на хуторі, де колись підкинула бездітному подружжю своє дитя, і відкриває цю таємницю лише на смертному одрі. Подиву гідна така материнська любов! І її звеличує у своєму творі Т. Шевченко.
У 1857 p., після звільнення з Новопетровського укріплення, митець пише «Неофіти». Поема цікава не лише образом перших християн, а й образом матері Алкіда. Вона стає свідком мученицької смерті за віру рідної дитини. Здавалося б, де взяти сили пережити таке невимовне горе? Та Алкідова мати знаходить їх і продовжує розпочате її сином – стає речником християнських ідей:
Образ матері піднімається на щабель духовного подвигу, подвижництва.
І нарешті, поема «Марія» (1859) – вершина Шев-ченкових роздумів про материнство. Твір належить до останнього періоду творчості, позначеного великим впливом Біблії. У «Марії» йдеться про Богоматір. Але автор не дотримується всіх нюансів біблійної розповіді про неї – натомість звертається до трактування цього образу в усній народній традиції, сам переосмислює його. Відтак Богородиця стає в його творі більш земною, точніше в жінці-матері Т Шевченко вбачає божественне.
Як бачимо, Шевченкові твори надзвичайно взаємопов'язані – певні теми знаходять розвиток на всіх етапах його творчості, сюжети сягають різних епох людства і нації, образи доповнюються новими смисловими відтінками. У цьому особливість «Кобзаря» – це надзвичайно цілісна книга.
Таку особливість Шевченкової спадщини можна простежити й у творах, написаних на історичну тематику. Ми вже аналізували ранні історичні поеми «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Гамалія». На другому етапі творчості (1843–1847 pp.) поет знову гортає сторінки минулого українського народу – пише поезії «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине…», містерію «Великий льох», послання «І мертвим, і живим…» Нині його найбільшою мірою турбує:
(«Чигрине, Чигрине…»)
Т. Шевченко переймається питаннями: що принесла українцям славетна героїка? Де ж позитивні наслідки звершень державних мужів? Нарешті, які помилки мала національна історія? Настав час критичного аналізу цих фатальних помилок, і до такого аналізу не в останню чергу спонукали Т Шевченка поїздки в Україну 1843 р. і 1845 р.
Багатющий матеріал для розуміння історичних поглядів митця знаходимо у творі «Великий льох». Він, сповнений символів, підтекстів, натяків тощо, належить до жанру політичної поеми-містерії.