Читать онлайн ""Наша Січ-мати" : хроника-повість зі шкільного життя" автора Денісенко М. - RuLit - Страница 1

 
 
     


1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 « »

Выбрать главу





І

Велике наше село Розлоги широко розкинулось по обидва боки невеличкої річки, що свої филі несе до старого батька Дніпра — Славути. Сепо мов писанка. Поміж зеленими садками біленькі, чепурненькі хатки наддають зблизька ще більшої краси селу. В них по течії річки, за селом — острівок. Чудовий там краєвиді… Береги острівка поросли верболозом, а по серединї — в літку виростає висока-превисока трава.

Сей острівець — у літку, святочними днями, коли малеча маєсяку-таку пільгу від роботи в господарстві — є улюбленим місцем для збору там усього юнацтва-школярів.

Одна сторона острівка — стрімка, висока; над самим берегом росте розлога верба. Сюди ми збирались і для іграшок, тутечки знов найкрасше місце й для купаня. Місце коло верби має в нас історичну назву — «Січ-Мати». Цілий же острівок зветься у нас — «Батьчо-Луг». Себе ж ми школярі величали вже не інакше, як запорожцями, або лицарями.

Злетиться, бувало, до Сїчи теє славне лицарство… Та чого ми там не творимо! Мало місця для іграшок на Січи, тісно там Запорожцям, — отож і почнемо герцювати по цілому Зеленому Лугови. Коли ж зирк — здалека пливе човен: прямує до Лугу.

«Владика!.. Владика їде»… (Нашого панотця в Розлогах ми школярі між собою звали не інакше, як владикою.) Зачувши таке гасло, всі тобі січовики

— Як ні в чому не бувало — спинилися на Січі.

«Не гаразд так, хлопці, — почне було всовіщати нас старенький панотець. — Досить, здається б, місця з вас і поблизу верби. Хто видав таке творити? Геть тобі траву витолочили».

«Ми знаємо, що так не можна. Адже самим таки доводиться працюватиі — забере було голос наш кошовий, Дмитро Галайда. — Вибачте, панотче, то хтось із нас ненароком ускочив у траву… Вчора в вечорі тут дівчата купалися. А хто з них не вміє пливати, то щоби пройти до мілкого місця, можливо не без того, щоб не зробити слід у траві, замість триматися берега»..

«Що й казать… Добрі дівчата, та й вам пустунам нічого дати». — Лагідненько так повчивши молоду громаду, владика подасться човном у верх по річці до Святої Покрови, нашої сільської церкви, що гордовито пишається на високому крутому берегу річки, посеред села Поруч із церквою садиба — панотця.

У нас, читачу — як сам тепер бачиш, була справжня тобі Запоріжська організація. Є у нас кошовий, ліаємо й курінних… Владика в нас не згірший, як се було в ті давні часи. Та й наша церква теж у честь Святої Покрови. Запоріжська ж старшина, а то навіть і більш одважнійші січовиви мають у нас все історичні прізвища. У нас тобі — й Шило, й Богун, Кішка, Палій. Один тільки кошовий, обраний на Раді всім лицарством, носить не історичне прізвище, надане йому за пустованє власним таки його батьком.

Якось на Раді, в Коші — зайшла раз річ, що не личить, мовляв, наиюму лицарству, щоби наш кошовий не мав відповідного його високому становищу історичного імени.

«ПравдаІ… ПравдаІ»— загуло, як оден козацтво, — Адже, Галайда… такого щось ми не чували, щоби в руках своїх тримав булаву.

«Нехай зветься Сірком…»

«Сірко в нас курінний…»

«Зватимемо свого кошового Дорошенком…»

«Нехай буде Самойлович!»

«Тю на тебе!.. Самойлович був зрадник…»

Крик, гармідер. Нічого тобі й не розібрати. Ось наперед із круга, перед кошового вистулає простий козарлюга. Моргун. У митг. — усе заніміло.

«Братя, й ти славний отамане!.. — починає Моргун, поважно вклонившись. — Кажете, що не чувано було, щоби Га'айда тримав коли в руках булаву?.. Так що з того? Не вже ми такі нездари, що з поміж себе вже й не спроможні — ні видвигнути оборонця України?.. Хиба наш Галайда не шанує старих козацьких обичаїв?.. Тоді геть його…

«Той самий нехай буде!.. Ліпшого за Галайду нема між нами… Кошовим у нас нехай буде Галайда!» — Так заревло лицарство, не даючи Моргунови й докінчити мови. І тут же таки на Раді козацькій, всі — як один, постановили, що оборонцем України бути Батькози Кошовому Галайді.

Як бачите, цілу справу вратував один Моргун, якого в школі уважали за недотепу. Пять літ учився він… Стілько всього й виніс він зі школи, що по складам розбирати друковане та ще хіба вуличне прізвище, яким він ні трохи не ображався

«Петренко, вивчив лєкцію?» — питає його бувало учитель. А той тобі ані пари з уст, — тільки очима моргає.

«Погані справи наші, Моргуне», — скаже було учитель і дасть козакови нашому спокій.

«Петренко, чи ти так рішив задачу»? — питає його якось учитель. — Еге сором тобі, козаче… Адже другий рік сидиш в одній клясі, а й такої немудрої задачі не втяв.

     

 

2011 - 2015

Яндекс
цитирования Рейтинг@Mail.ru