Оттак то промайнуло наше січове свято!..
Та не гадайте собі, що наше Славне Лицарство спритне було на одні пустощі, або ж коли й трапиться посрацювати, то тілько при людях… Ні!.. Сто разів ні! Вдомй, відповідно нашій силі, праця не л^и-нала наших рук. Щож дотикається нічлігів, то водити коні на нічне пасовисько — ми запорожці вважали святим своїм обовязком. Кінь — вірний товариш козакови. Приїхати на нічліг та зараз таки десь уткнути свою голову — того в нас не водилася. Дотепи, жарти, співи — тягнуться аж за північ. Допуститися шкоди, зробити комусь збитки в поли — у Січовиків не траплялось: бо варта добре стежила, щоб коняка, бува, н^вскочила в спаш' у шкоду.
Попутаємо коні, поставимо варту, а той козарлюга попутані коні візьме та й наверне в бік шкоди.
«Що бо ти, напаснику, твориш? Чи ти бач, — навертає худобу до вівса…»— зауважить тоді хтось зі старшин.
«іна" ше, дядьку, й не можна. Вельми вже змисленна худобина. Відвертай її звідтам, а вона — назад преться в ту саму сторону. Вгадує, що там € чим поласувати.*
«Ну й характерник!.. Сказано тобі — Січовик запорожець* — скаже, було, на се той господар, зовсім спокійний, що до шкоди ми не допустимо
Завтра Спаса. На нічлігах, серед темної ночи — гомонимо ми про те, в кого які яблука та грушки будуть до свяченя.
«А моя мама зірвала два яблука з тієї деревини, що я сам щепив! — каже наш курінний Хведір, на прізвище Безрідний. Се перші овочі: тілько два яблука й було. Та такі вам великі-великі поросли, що навіть і в нашого владики оттаких нема.*
«3ельл\ан, що орендує наш садок, не аби як шкрабнув сьогодня тих грошей, — провадить кошовий. — Та й хитрий з біса крамар: завсігди торгує по дві копійки за фунт, а сьогодня заломив аж по чотири. На свячене, мовляв, кожде мусить мати…* Прийшла ото Супруниха, вибрала пригнилих трохи яблук, щоби дешевше коштували. Але де там!.. Не випустив ані гроша: прийдеш, мовляв, завтра, — ТО ще й по пять копійок за фунт заплатиш. Так вона бідна й подалась назад ні з чим…»
«Та чи чувано на світі, щоб за припсовані яблука так дерти? К тому ж Супруниха ще й вдо-биця… Треба вже й совість загубити, щоби так обдирати бідних людей,* — дивується з такого здирства Моргун.
«Ще що вигадай! — зауважив Шило. — Совість… Та чи бачив її хто в крамаря?…»
Пора вже й на сон. Дехто зі старщих — зморений тяжкою працею за цілий день — давно вже завдає храповицького. Принишкли й Січовики. Проте далеко від них витає той сон. Ріжні думки-мрії снуються в завзятих молодих головах.
«А що, Моргуне, — нараз серед тиші звер-тається до нього кошовий. — Чи не пітиб нам у похід?… Адже, як той казав: у богатого візьму — бідному даю, та й за теє жадного гріху не ліаю…»
«Та який зновечка гріх — набрати яблук у того здеруна! — вгадуючи думку кошового, по-годжується Моргун. — Не святити ж їй кислиць, що дозрівають ід Покрові…*
«3аждіть і мене… Ось скину чоботи!» — обізвався і Шило.
Верхи подалися в трох вони до села. Кошовий провадить просто до себе в садок. Привязавши коні, наші характерники по позаплітю прямують до садиби кошового.
«Ото зрадіє Супруниха, коли в ранці вздрить яблука… Та їй не мало треба; адже восьліеро діточок у неї. Тілько рвати, братя обережно, щоб не зломити бува щепи. За теє тато сердуватимуть.»— Отак пошепки, коло самого перелазу в сад, про-мовля до своїх товаришів Галайда.
«Рвати?… Се довга л\орока! — заперечує Шило. — Чи нема пак у садку вже натрушених я6лук?…»
«Є то, є… У буді аж два мішки стоїть, але трудно звідти добути. Тим більше, що сьогодня вартує не сам Зельман, але аж три їх ночує в буді.»
«Чого красше, коли є в мішках! — аж скрикнув зраділий Моргун. — Ми з Шилом привабимо до себе Жидків, а ти Дмитре, тоді набереш у буді яблук, і коли доконаєш сього, то — вийшовши на вулицю — раз свиснеш, щоби надарма не манити нам варту… Піднявся б я сам на се, але-гаразд знаєш — сердитий ваш пес; чого доброго ще й матню мені вскубе.»
Плян сього набігу всім був до вподоби. Ось у двох трясемо ми кущем бузку, що недалечко від буди. Загавкотів Бровко… Та побачивши, що тутечки є молодий його господар, Дмитро, — пес замовк.
«Реб, Залме… Ґіб швейбиле. (Дай сірники). — Се котрийсь зі спільників Зельліана прокинувся. Нарешті всі три вони з засвіченою ліхтарнею вилазять із буди. Обережненько, близько один другого посуваються на наш шелест. Поволеньки подаємося й ми в зад, тіпаючи кущами. Хоробра ж варта наблизитись до нас боїться. Високий ось рудий Гершко, взявши від Зельмана ліхтарню, підняв її високо в гору та при тім гукає:»