Выбрать главу

У 1937–1945 рр. очолював Українське національне об'єднання у Німеччині.

У 1950 р. емігрував до Канади. Помер та похований у Торонто.

ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 169. — С 130-зв; Омельченко Т. Мої спогади про Синіх//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 57–67; Омельченко Т. Від Кременчука до Бірзули//За Державність. — Каліш. — 1929. — Ч. 1. — С 165–169; Мелешко Ф. Південно-Східня група Дієвої армії УНР та її командир отаман Янів//Вісті Комбатанта. — 1970. — Ч. 3–4. — С 60–71, Ч. 5. — С 7-14; 1971. -41. — С. 21–26; Біографічний довідник до історії українців Канади. — Вінніпег. — 1986. — С. 476; Прохода В. Записки непокірливого. — Новий Ульм — 1972. — Кн. 2. — С 173–176.

ОМЕЛЬЯНОВИЧ Володимир Степанович

(02.05.1866-?) — полковник Армії УНР.

Закінчив військову прогімназію, Київське піхотне юнкерське училище (1889), вийшов до 67-го піхотного Тарутинського полку. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 194-го піхотного резервного Мстиславського полку (м Береза Картузька). Останнє звання у російській армії — полковник.

Влітку — восени 1920 р. — в управлінні Морського флоту Військового міністерства УНР. З 08.11.1920 р. — начальник постачання Технічних військ Армії УНР. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Список капитанам армейской пехоты на 1911. — СПб. — 1911. — С. 179.

ОМЕЛЮСИК («Поліщук») Микола Степанович

(7.05.1889-06.08.1970) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у с. Ставки на Поліссі. Закінчив Житомирську гімназію, Іркутське військове училище (1911), вийшов підпоручиком до 11-ї артилерійської бригади (Дубно — Луцьк), у складі якої брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — командир 1-ї батареї 11-ї артилерійської бригади. Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1918 р. служив у 2-му легкому гарматному полку Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — начальник: 1-ї легкої гарматної бригади Дієвої армії УНР, яка 28.02.1919 р була переформована у 17-ту гарматну дієву бригаду Дієвої армії УНР. З 1.06.1919 р — вартовий отаман штабу Волинської групи Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. — інтернований польською владою у Рівному. З 10.01.1920 р. — приділений до 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З 15.05.1920 р. — командир 4-го гарматного куреня 2-ї гарматної бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

Омелюсик Микола, фото 30-х років (За Державність — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

У 1943 р. служив у штабі Поліської Січі отамана Бульби-Боровця. З вересня 1943 р. — начальник артилерії Української повстанської армії, відомий під псевдонімом «Поліщук». У 1944 р. з рейдуючою групою УПА перейшов до Західної Європи. З 1950 р. жив на еміграції у США (Філадельфія).

ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 61; Оп. 2. — Спр. 90. — С. 1-зв. — 2; Ф. 3172. — Оп. 1 — Спр. 73. — С. 8; Ф. 5235. — Оп. 1. — Спр. 1596. — С. 72; Ступницький Ю. Спогади про пережите. — Київ — Торонто. — 2000. — С. 53; Шанковський А. Палбіті Тамари Омелюсик//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1984. — Ч. 5/6. — С 61–64.

ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО Іван Володимирович

(31.08.1881-07/08.09.1962) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Рідний брат генерала Михайла Омеляновича-Павленка — командувача Армії УНР у 1919–1921 рр.

Омелянович-Павленко Іван, фото 1920 року (За Державність. — Торонто. — 1964 — Ч 10)

Народився у Баку, в родині військового. Батько походив з дворян Бессарабської губернії родом із Тифліської губернії, генерал-лейтенант російської армії. До 26.08.1912 р. мав прізвище «Павленко», у подальшому — Омелянович-Павленко (у російському написанні — «Амельянович-Павленко»). Закінчив Сибірський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1901), вийшов підпоручиком до 43-ї артилерійської бригади. Брав участь у Російсько-японській війні, був поранений та нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Закінчив Офіцерську кавалерійську школу (1911). 15.09.1914 р. пішов на Першу світову війну старшим офіцером 1-ї батареї 1-го кінно-гірського артилерійського дивізіону. З 11.01.1916 р. — підполковник. Був поранений та нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (25.09.1916, за бій 24.05.1916) та Георгіївською зброєю (18.09.1915, за бій 03.02.1915). З листопада 1916 р. — командир 11-ї кінно-артилерійської батареї. З травня 1917 р. — командир 1-ї кінно-артилерійської батареї. З 11.07.1917 р. — полковник. З серпня 1917 р. — командир 1-го кінно-артилерійського дивізіону.

З 10.09.1917 р. — командир українізованого 8-го гусарського Лубенського полку (перейменований на 2-й Лубенський кінно-козачий ім. Сагайдачного полк військ Центральної Ради). 07.02.1918 р. вивів рештки 2-го кінно-козачого полку з Румунського фронту та привів їх до Києва, незабаром кадр полку перейменовано на Лубенський Сердюцький кінно-козацький полк Сердюцької дивізії гетьмана П. Скоропадського. До 08.10.1918 р. обіймав посаду командира цього полку. Згодом — кошовий отаман Українського Козацтва на Харківщині. З 05.11.1918 р. — член Генеральної козацької Ради. З 27.12.1918 р. — командувач групи військ «Наварія» у складі Української Галицької армії. З 24.02.1919 р. — у розпорядженні військового міністра УНР. З 07.03.1919 р. — у розпорядженні Наказного Отамана УНР. У березні 1919 р. — командувач фронту під Проскуровим, в. о. командира 1-ї запасної кінної бригади Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. — інспектор кінноти Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. захворів та тиф та залишився у Проскурові, який невдовзі зайняли білогвардійські війська.

Вступив до Збройних Сил Півдня Росії. Через Одесу морським шляхом виїхав на Кубань, де очолив 3-й Лінійний козацький полк Кубанської армії ЗСПР, згодом — командир Звідно-Лінійно-го козацького полку. У середині квітня 1920 р., після капітуляції білогвардійської Кубанської армії на Північному Кавказі, переїхав у Грузію, звідки морем дістався до Севастополя.

Тут, на посаді голови Української військової делегації, зустрічався з начальником штабу Російської армії П. Врангеля генералом Шатіловим щодо спільних з Армією УНР військових дій. Згодом через Румунію дістався у розпорядження командування Армії УНР. 30.06.1920 р. був призначений начальником Окремої кінної дивізії та інспектором кінноти Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Празі.

У червні 1941 р. сформував та очолив окремий український відділ у складі Вермахту. За кілька місяців цей відділ був перетворений на міську поліцію у Білій Церкві, а на початку 1942 р. — у 109-й батальйон допоміжної поліції (шуцманшафту) у Вінниці. Очолюючи цей батальйон, був українським комендантом Вінниці. На чолі батальйону брав участь у боях проти радянських партизан. За власною ініціативою намагався захистити місцеве населення, та, зокрема, рятував від смерті вінницьких євреїв. З липня 1943 р. працював над створенням Українського визвольного війська.

У 1944 р. виїхав до Західної Німеччини. Згодом емігрував до США. Помер у Чикаго, похований у Баунд-Бруці (США).

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 43. — С. 122-зв, ЦДАВОУ. — Ф 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 89–90; РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1 — п/с 299–195; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 70, 102, 103, 236; Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Каліш. — 1935. -Ч. 5. — С. 209–226; 1936. -Ч. 6. — С. 193–228; 1937. — Ч. 7. — С 213–225; 1938. — Ч. 8. — С. 177–214; Ч. 9. — С. 206–225; Марущенко-Богдановський А. Лист до редакції//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 7. — С. 84–87; Зварич І. Київська інженерна юнацька школа//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 97–98; Цапко І. Перша українська військова місія в Криму (травень 1920)//Вісті Комбатанта. — 1963. — Ч. 3. — С. 19–26; Вісті братства колишніх вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1962. — Ч. 108; Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1962. - № 3/4. — С. 101