У 1918–1921 рр. — ад'ютант морського міністра Української Держави та УНР. У 1921 р. — товариш начальника Військово-морської управи Військового міністерства УНР.
Шрамченко Святославу фото 1919 року (ЦДАВОУ)
З 1923 р. жив на еміграції у Польщі (Ченстохова).
У 1941–1944 рр. очолював Український до помоговий комітет у Холмі.
З 1944 р. — на еміграції у Західній Німеч чині, з 1950 р. — у США. Помер та похований у Філадельфії. Автор численних праць з історй Українського військово-морського флоту.
Шрамченко Святослав, фото 1918-го року (ЦДАВОУ)
Шрамченко С. Піднесення Українського прапору в Чорноморській флоті//За Державність. — Каліш. — 1930. - № 2. — С. 120–124; Шрамченко С. Святочна хвилина піднесення воєнного прапору на фльоті// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 5. — С. 11–13; Шрамченко С. Нарис подій в Українській Чорноморській фльоті в рр. 1918–1920//Табор. — Варшава — 1928. — Ч. 12. — С. 69–75; Шрамченко С. Українські воєнно-морські школи 1918–1920 рр.// Табор. — Варшава. — Ч. 15. — С. 81; Шрамченко С. Закон про українську фльоту та його виконавці// Табор. — Ч. 19. — С 124–136; Шрамченко С Український Морський Міністр Старший Лейтенант фльоти М. І. Білінський//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 9. — С. 17–20; Шрамченко С. Український рух на Фльотилі Північно-Ледового Океану у 1917 році//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 7–8. — С. 11–13; Шрамченко С. Українська воєнно-морська політика на Кримі у 1917–1918 рр.// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 5. — С. 9—12; Шрамченко С. Повстання Центральних установ Українського Морського відомства у 1917 році// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 1. — С. 10; Шрамченко С. Екадренний міноносець російської фльоти «Україна»//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1936. — Ч. 5. — С. 17–18; Шрамченко С. Український Головний Морський штаб у 1917/21// Табір. — Варшава. — Ч. 17. — С. 47–49; повну бібліогріфію праць С. Шрамченка вміщено: Бібліографія// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 11. — С. 23 та Ч. 12. — С. 21; Вісті братства колишній вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1958. — Ч. 91; Список флага на 1917. — СПб. — 1917. — С. 84.
(1889—?) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Київ. Закінчив Одеське військове училище (1910), вийшов підпоручиком до 176-го піхотного Переволочненського полку (Чернігів), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — капітан.
Навесні 1918 р. — начальник штабу губернського військового комісара Центральної Ради на Чернігівщині, влітку — восени 1918 р. — інструктор Інструкторської школи старшин, начальник гомельського відділу охорони залізниць на Лівобережній Україні. Навесні—влітку 1919 р. — начальник інструкторської школи підстаршин Залізнично-технічного корпусу (згодом — 9-ї Залізничної дивізії) Дієвої армії УНР, восени 1919 р. начальник залоги м. Нова Ушиця. З жовтня 1919 р. обіймав такі посади: помічник начальника 5-ї Селянської дивізії, начальник 12-ї Селянської дивізії, начальник 5-ї Селянської дивізії, помічник начальника Збірної Київської дивізії, комендант штабу Збірної Київської дивізії. З квітня 1920 р. — командир 5-го (згодом — 4-го) Київського кінного полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З червня 1920 р. — комендант штабу 4-ї Київської дивізії Армії УНР, з 18.08.1920 р. — т. в. о. помічника начальника Тилу Армії УНР. Доля після 1921 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 4. — Спр. 19. — С. 4–5.
(1891-23.11.1921) — підполковник Армії УНР (посмертно).
Народився у м. Борзна Чернігівської губернії. Останнє звання у російській армії — підпоручик артилерії. У 1917 р. перебував у німецькому полоні.
Шура-Бура Іван, фото 1921 року (За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3)
У січні 1918 р. одним із перших вступив до 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії. Згодом — командир кулеметної сотні 7-го Українського полку 2-ї Української (Синьожупанної) дивізії військ Центральної Ради Після ліквідації дивізії у травні 1918 р. повернувся у Борзну. Брав активну участь у протигетьманському повстанні. У грудні 1918 р. на чолі групи борзненців виїхав до Києва, де вступив до 1-го Синьожупанного полку військ Директорії. Був командиром кулеметної сотні 1-го (згодом — 7-го) Синього полку 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. З липня 1919 р. — командир Синьої батареї у складі 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: командир 5-ї кулеметної сотні 3-го кінного полку Дієвої армії УНР. У 1920 р. служив у 3-й гарматній бригаді 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу. Розстріляний червоними під Базаром.
ЦДАВОУ. — Ф. 4060. — Оп. 1. — Спр. 16. — С 74–76; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 68—101; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма — Київ. — 2002. — С 250.
(1870 — після 1920) — генеральний значковий Армії Української Держави.
Закінчив військове училище, Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1899) Учасник Російсько-японської війни. Вийшов у запас, працював у Міністерстві фінансів. У 1914 р. повернувся до армії, учасник Першої світової війни. З 21.11.1916 р. до 15.04.1917 р. — генерал-майор, начальник 3-ї Кавказької стрілецької дивізії. За Першу світову війну був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня та Георгіївською зброєю.
У 1918 р. — представник Військової Офіції у міністерстві фінансів Української Держави. З 23.11.1918 р. — генеральний значковий, в. о. Військового міністра Української Держави (до 14.12.1918 р.).
Наприкінці грудня 1918 р. виїхав до Одеси. У 1919–1920 рр. — у резерві чинів Збройних Сил Півдня Росії та Російської армії П. Врангеля. У подальшому — білоемігрант.
ЦДАВОУ. -Ф. 1078. -Оп 2 — Спр 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С 41-зв. — 42
(06.02.1857-18.01.1932) — командувач Українського фронту у грудні 1917 р.
Щербаков Амитро, фото 1911 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)
Закінчив Михайлівське артилерійське училище (1876), служив у 3-й кінно-артилерійській батареї (Санкт-Петербург). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1884). Служив на різних штабових посадах у штабі військ Гвардії та Санкт-Петербурзької військової округи. З 28.09.1898 р. — начальник штабу 2-ї Гвардійської піхотної дивізії. З 20.06.1901 р. — командир 145-го піхотного Новочеркаського полку (Санкт-Петербург). З 10.05.1903 р. — командир лейб-гвардії Фінляндського полку (Санкт-Петербург). З 23.06.1906 р. — начальник 1-ї Фінляндської стрілецької бригади. З 24.01.1907 р. — начальник Миколаївської академії Генерального штабу. З 14.12.1912 р. — командувач 9-го армійського корпусу (Київ), на чолі якого вирушив на Першу світову війну. З 05.12.1914 р. — генерал від інфантерії. З 05.04.1915 р. — командувач 11-ї армії. З 19.10.1915 р. — командувач 7-ї армії. З 07.11.1915 р. — генерал-ад'ютант. 11.04.1917 р. — 25.03.1918 р. — головнокомандувач Румунського фронту.
З кінця листопада 1917 р. — головнокомандувач Українського фронту. У лютому 1918 р. від імені Румунії та решток російського Румунського фронту заключив з німцями у м. Фокшани перемир'я, при цьому домігся збереження незалежності Румунії та румунських збройних сил.
З 18.04.1918 р. жив у власному маєтку, подарованому румунським королем. З січня 1919 р. був головним представником Збройних Сил Півдня Росії в Європі.