Едґар По
ПОБАЧЕННЯ
Я не загаюсь. Зажди, стривай!
Іду тобі встріч у пустельний край.
Вірш на смерть дружини Генрі Кінґа, єпіскопа Чічестерського.*
Злощасна і таємнича людино! — ти загубивсь у сяйвах своєї власної уяви, ти пав у горіннях своєї власної юности! Знову гадкою бачу тебе! Іще раз твій образ став перед мене! — не таким — о ні, не таким, як ти єсть — в холодній юдолі тіней — але таким, як ти мав би бути — розтрачаючи щедро свій вік у пишних роздум’ях, в цьому місті туманних мар, твоїй любій Венеції — в цім улюбленім зорями Елізії моря, де широкі вікна Палладієвських дворців* задивляються гірко і глибоко в тайни мовчущих вод. Так! я повторюю — як ти мав би бути. Існують, певне, інші світи, окрім цього — інші мислі, ніж мислі загалу — і міркування інакші від міркувань софіста. Хто ж тоді прикличе тебе до суду? Хто зганьбить тебе за ті замріяні години, хто скаже про змарнований вік, коли це тільки сили твої невичерпні переливалися через край?
Це було в Венеції, під критою аркою, званою тут Ponte deі Sospiri* — втретє а чи вчетверте я стрів тут людину, що за неї кажу. Туманними спогадами я зводжу на мисль обставини цієї зустрічи. Але я пам’ятаю — ах, як би міг я забути! — глибоку північ, Міст Зітханнів, красу тії женщини, Генія Роману, що никав там і тут над вузьким каналом.
Це була ніч незвичайно понура. Великий дзвін із П’яцци зголосив п’яту годину італійського вечора. Чотирикутник Кампаніллі* лежав німий і безлюдний, і вогні старого Герцогського Палацу хутко згасали. Я повертав із П’яцетти Великим каналом. Та скоро моя гондола випливла проти каналу Сан-Марко, з його нетрів розлігся раптом жіночий голос, роздираючи ніч протяжним, диким, несамовитим зойком. Вражений криком, я скочив на ноги, а мій гондольєр упустив єдине своє весло, безнадійно згубивши його в непроглядній пітьмі; отже, ми були віддані на волю потоку, що тягнув тут із більшого в менший канал. Величезним чорноопереним кондором сунули ми поволі униз, до Мосту Зітханнів, коли тут тисяча факелів, спалахнувши миттю із вікон та по сходах Герцогського Палацу, повернули глибокий морок ночи в олив’яносиній химерний день.
Виприснувши з материних рук, це дитя упало з горішніх вікон винеслого палацу в глибокий і темний канал. Тихі води міцно зімкнулись над жертвою; але, дарма що єдина моя гондола була тут поблизу, уже багато сміливих пловців даремне шукали на поверхні води той скарб, що його — на горе! — можна було знайти лиш на дні. На широких плитах чорного мармуру при вході в Палац, кільки сходів понад водою, стояла постать, що її ніхто, тоді бачивши, негоден був далі забути. Це була Маркеза Афродіта — кумир цілої Венеції — найясніша з ясних — найкрасніша там, де всі були так прекрасні — ба ще й молода дружина старого інтригана Ментоні і мати прегарної дитини, першої і єдиної дитини, що вона тепер в глибині непроглядних вод згадувала любі материні пестощі і видихала малий свій дух в зусиллях її прикликати.
Вона стояла сама. Її маленькі голі сріблясті ноги сяли на чорному мармурі. Волосся, іще не зовсім увільнене на ніч від бальних окрас, спліталось округ класичної голови в огнях діямантової зливи, завиваючись кучерями, мов би юний цвіт гіацинту. Сніжнобіла, легенька, як газ, запона видавалась єдиним покровом на її ніжних формах; але повітря літньої ночи було душне, понуре й недвижне, і ні єдиний порух цієї статуєподібної постати не хвилював навіть складок її воздушного вбрання, що облягало її, як тяжкі мармури Ніобею. Але — дивна річ! — її сяйливі очі дивились не вділ, на могилу, де лежала похована її найясніша надія, а зорили незрушно в зовсім одміннім керунку! В’язниця Старої Республіки* — це, я думаю, найкрасніша будівля на цілу Венецію; але як могла ця пані так пильно вдивлятися в неї, коли під її ногами, не мігши духу звести, конала її дитина. До того ж, ота темна, похмура ніша одкривалася впрост проти вікон її покою — що ж могло там бути такого в її сутені, в її архітектурі, в її величних, повитих плющем карнизах, на що б Маркеза Ментоні не дивувалася уже доти тисячі разів? Пусте! — Хто ж не згадає, що при такій нагоді, як ця, наше око, мов би розбите свічадо, стократно множить образи своєї печали і бачить у незчисленних далекостях те горе, що є отут, під рукою?
Кільки східців повище Маркези, під аркою шлюзу, стояла в повному одягові сатироподібна постать самого Ментоні. Він занимався саме бриньканням на гітарі і видимо смертельно нудився, коли час від часу давав вказівки, де шукати дитину. Вражений до нестями, я негоден був сісти, аж відтоді, як почув уперше крик, і мав являти собою очам схвильованого люду примарне, зловісне видовище, коли блідий, мов закляклий, плив поміж них униз за водою в цій погребній гондолі.