Читать онлайн "Позичений чоловік" автора Гуцало Євген Пилипович - RuLit - Страница 3

 
...
 
     


1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 « »

Выбрать главу
Загрузка...

Знаєте, в Яблунівці, близько від лісу, живе Максим Грень, з діда-прадіда колгоспний конюх, то Грень і досі, хоч у літах, схожий на жеребця. Петро Кандиба, потомствеиий яблунівський лавочник, схожий на зайця – і вуха в нього заячі, й губи, й ходить по-заячому. Дмитро Варченко, потомствений сільський коваль, скидається на крука, такий він весь чорний, мов халява в дьогті, такий він горбоносий, мов сокиру тримає на обличчі, такий він чорноокий, мовби очі свої на ніч ховає в комин, у сажу.

Го, скажу вам, я не схожий ні на конюха, ні на лавочника, ні на коваля.

Ви любите загадки? Я люблю. Ось послухайте. З ногами, а без рук, з боками, а без ребер, із спиною, а без голови. А чи спробуйте відгадати хоч би таку. Пішли чернички на вечорнички, та як полягали спать, то й досі сплять. Або поміркуйте над такими загадками. Дві ятрівки склали докупи голівки. Само голе, а за пазухою сорочки носить. Щоб не забивали собі памороки, скажу, що загадано в загадках: стілець та лавки. Ви помітили, що, розказуючи про себе, я начебто загадки вам загадую, та все начебто наздогад буряків, правда?

Ось послухайте лишень.

Маленький, чепурненький, крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов. Є шапка, але немає голови, є нога, але без черевика. Маленьке, біленьке, а бабу з воза зсадить. Сам з ніготь, а шапка з чверть. Сидить дід на стовпу у дубленім сіряку. Хоч капелюх має, та нікому його не здіймає. Під сосною-ялиною дід з красною чуприною. Стоїть хлопчик під пеньком, накрив голову брильком. Кіндрат, мій брат, крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов.

Як багато загадок – і кожна з якимось хитрим натяком, кожна з секретом, і в жодній прямо не сказано, а криво, хитро, лукаво, щоб кортіло поміркувати. Адже ж можна було просто сказати: гриб. Та для того великої мудрості не треба, а людський розум – інтересна бестія, так і прагне гри. Щось і мене повело-покрутило так, щоб я не прямо сказав, що схожий на гриб, а висловився через пень-колоду, через дорогу навприсядки, з допомогою семи мішків гречаної вовни, та й ті неповні.

І схожий я не просто на гриб, а на гриб маслюк. Спершу, як був хлопчиком, то нагадував молодесенький грибок маслючок, який тільки минулої ночі виткнувся з землі, брилик його блищить від слизу, а на тому брилику ще й голка глиці зеленіє. Як підріс, то став чималим грибом маслюком, якого й самого, либонь, вистачило б, щоб засмажити на сковороді та смачно закусити після добрячої чарки. Тепер я ще нівроку гриб маслюк, не струхлявів зовсім, не поточила черва ні мого брилика, ні мою ніжку.

Без загадок мова прісна, як борщ без солі, то я завжди присолюю свою мову. Моя жінка Мартоха спершу страх як дратувалась, коли я затівав із нею таку балачку.

– Корова без ніг, без тіла скирту соломи з’їла.

– Яка корова? – не тямить.

– Сама товста, рука тепла, а рот червоний.

– Хто такий? – супить брови.

– І не кінь, і не пес, їсть дрова, як овес.

– Білим світом заклинаю, Хомо, скажи, що в тебе на мислі.

– Про піч кажу тобі, Мартохо, вже паливо вигоріло, треба трохи полінячок підкласти. Завжди їсть, а сита ніколи не буває.

Якісь такі химерії в моїй голові химеряться, що й сам для себе інколи починаю думати загадками. Скажімо, чому б мені просто не подумати, що назустріч по вулиці йде людина? Так ні ж, дивлюсь на ту людину, а в мізках снується: стоїть дуб, на дубі гай, під гаєм моргай, під моргаєм кліпун, під кліпуном дивун, під дивуном сопун, під сопуном хапун, під хапуном трясун. Здавалося б, чому очі подумки не назвати очима? Так де там! Два брати через гору живуть і ніколи один до одного в гості не ходять. А про м. пік? Лежить колода серед болота, не гниє і не іржавіє.

Мабуть, годі вже вам розказувати, що я, Хома Прищепа з Яблунівки, схожий на гриб маслюк.

IV. ЗА БІЛИМИ БЕРЕЗАМИ ТАЛАЛАЙКО ПЛЕЩЕ

Без жінки в хаті не обернешся і в побрехеньці не обійдешся.

Це тепер про мою Мартоху можна сказати словами загадки: стоять розсохи, на розсохах мішок, на мішку млинок, сопун, кліпун, лісок, а в тім ліску куропатки бігають. А коли була молодою; то іншими словами треба було б загадувати і відгадувати: не тополя, а струнка, не лоза, а гнеться, не вогонь, а пече. Роки ж бо не просто собі минають, а потроху розкрадають людину, й хоч як би ти не піддавався – візьмуть своє, маєш їм платити не чим-небудь, а собою: здоров'ям, силою, молодістю, вродою. Аж поки з Яблунівки переселишся в те село, де невесело: ні кутка, ні вулиці, ні півня, ні куриці.

     

 

2011 - 2018