Читать онлайн "Позичений чоловік" автора Гуцало Євген Пилипович - RuLit - Страница 8

 
...
 
     


4 5 6 7 8 9 10 11 12 « »

Выбрать главу
Загрузка...

Чую, вмовила клята Мартоха! Звісно, чужим пивом весілля не одбудеш, але ж Одарчина теличка стане нашою теличкою. Розумом розкинула Мартоха широко. Можна й остерігатись, як Нінка Шарпачка чи Танка Вовчиха, можна сидіти нишком-тишком, як вус сидить, коли бороду голять. А коли трапляється нагода, то чом не почесатись отим рогом, який таки дістане?! Може, й потрапиш якому дурносміху на зуби, може, хтось і вищириться, мов печене порося, то що? З посміху люди бувають.

Може, і з такого посміху, як я, Хома Прищепа, стане колись людина.

– Це ж, – кажу Мартосі, – теличка виросте, відгуляє з бугаєм, приведе телятко, а ми телятко те вигодуєм, поведемо на продаж...

– І вести не доведеться, – перебиває жінка, – а купці самі біля хати хмарою витимуться.

– Ми ж і не кожному продамо...

– А за вторговані гроші можна буде і чоботи справити, і костюм тобі ж таки, Хомонько, щоб носив здоровий, а на краще заробив.

– А чи тобі зимове пальто з лисячим коміром, отаке, як головиха носить.

– Та я б обійшлась, чоловіче, – сокорить.

– А чи ми гірші від інших?

– Та воно, либонь, не випадає козі хвалитись, що в неї хвіст довгий.

– І в нашої кози, Хомонько, хвіст виросте!

– Заживемо з тобою, Мартохо! Так заживемо, що про нас і кури говоритимуть.

– Ой, говоритимуть!

VII. КВАША ПІД БОКИ ВЗЯЛАСЯ, А КИСІЛЬ ВУСА ЗАКРУТИВ

По-всякому чоловіки потрапляють до чужих жінок, а щоб так?..

Ну, буває, їде до Хоми, а опиняється у куми, бо як до тієї куми не навідатись на нічку, коли в неї така червона запаска! Є такі, що, як заплутаються в жіночих спідницях, – ні сільрада не здатна розплутати, ні міліція, ні суд, ні районний прокурор. А чи мало парубків – як побачить дівку на вулиці, то слідом починає бігти, мов собака за возом. Хіба мало отих котів, що масло люблять? І досі в Яблунівці розказують про покійного шевця Кирила Тизуня, котрий так любив молодиць та удовиць, що за бабою не побоявся б полізти й до чорта на роги. Був рудий, мов глина в яблунівських глиняниках, то хіба тепер не здибається у селі руденьких хлопців та дівчат, що познаходились від різних матерів?

Але таким гульвісам-джигунам завжди від своїх жінок перепадало на добрячі волоські горіхи. Бо хто гуляє, той і п’є, наливається по самі вінця, а п’яний та дурний – рідні брати. А якій жінці сподобається, щоб чоловік не в хату носив, а з хати, щоб чоловік її, жінчине, життя та статки пропивав? Але ще дужче, либонь, від таких обурених жінок перепадає отим хтивим перелюбницям, що до своєї гречки підпускають не одного капосного баранчика. Хіба законна жона того ж самого покійного шевця Кирила Тизуня не била свого благовірного качалкою та рублем, хіба не потрощила на його крижах рогачі? Так і не помогло. Як не помогло й те, що перестрівала суперниць, рвала їхні коси, дряпала очі, шматувала одяг, бо хоч ящірка з неї маленька, та зуби має гострі.

Гаразд, усяке поміж чоловіцтвом та жіноцтвом водиться й не переводиться, така доля, а долі й на коні не об’їдеш, не знаєш, звідки й що впаде на тебе. Саме ось тут до слова мовиться й про інші придибенції! Люлі, люлі, дитя, спать: мати одна – батьків п’ять. А чому? Та з дуже простісінької причини: раз кахикнула – трьох прикликнула, вдруге кахикнула – п’ятьох прикликнула!

Ці мої балачки – не п’ята нога собаці, а таки до діла. До того самого діла, як моя вредна Мартоха та й позичила мене Одарці Дармограїсі, а я своїй жінці не став суперечити, бо, по-перше, сперечатися з нею – марна річ, та й, по-друге, телятко на хазяйстві знадобиться, воно кісткою в горлі не стане.

– То, – кажу Мартосі, – не барись, раз позичила мене Одарці, – віддавай.

– А коли ж тебе краще віддати, Хомонько? – питає, мов колядує.

– Не знаю, та здогадуюсь, що ліпше увечері.

– Авжеж, щоб менше людей знало. Але ж хіба шило в мішку сховаєш? Та й Одарка хоче, хай усі зразу довідаються, що вона вже за тобою живе, з твоїх статків і твоєї роботи... А насправді ти на її обійсті триматимешся, мов пісок на вилах, правда? – нагадує. – І знай, Хомонько, що я тебе таким не пущу!

– Яким?

– А в оцьому дранті, в якому тобі так гарно, мов собаці в ярмарок. Ти хоч і не чепурун, але ж і не голодранець, маєш у що й ногою вступити, й маєш яку одежину на плечі накинути. Затям, Хомонько, що я тебе таким до Одарки не пущу. В неї ж бо язик – таким довгим тільки полумиски лизати. Сьогодні підеш, а завтра вся Яблунівка знатиме, де в тебе яка дірка чи який ґудзик не пришитий. Я Одарки не боюсь, циганський піт не пройма, та нащо нам її теревені, правда? Ось і маєш зодягнути найкращий свій одяг, який я тобі вже потрохи почала готувати на смерть.

     

 

2011 - 2018