Выбрать главу

Поза всякими сумнівами, окрім впливу фольклору, на створенні книги «Нечиста сила» позначилися, як це можна простежити з текстів, і нариси з української демонології

Василя Милорадовича, відомого українського етнографа та фольклориста.

На обкладинці «Нечистої сили» стояло прізвище «Королів-Старий». Як бачимо, до свого прізвища письменник додав слово «Старий». Можна лише здогадуватися, що він хотів таким приєднанням сказати — жодних пояснень він сам не давав оцій своїй фантазії. Як на мене, мабуть, Василь Костьович хотів додатком «старий» підкреслити, що він начебто такий собі сивобородий дідусь, який малим онучатам розповідає всілякі химерні казочки. А втім — не виключені, звичайно, й інші інтерпретації вибору псевдоніма…

Основною метою, яку ставив перед собою Василь Королів-Старий, беручися за створення «Нечистої сили», було її «облагородження».

Сам він так писав про це: «Тим-то, коли ми вже не можемо вигнати чортовиння з нашого світу, то ж чи не краще буде розповідати про нього дітям, як про персоніфіковані сили природи, по змозі позбавляючи їх елементів зла та ворожості?!»

Василь Королів-Старий розповідав, що написав свої казки за оповідями свого знайомого письменника, якому нібито «пощастило» безпосередньо зіткнутися з нечистою силою. Зрозуміло, що ці слова автора слід сприймати лише як літературний прийом, а не реальний факт дійсності. Всі казки — від першої і до останньої! — певна річ, належать фантазії, вигадці, таланту і перу самого Василя Костьовича.

Творча доля письменника склалася відносно щасливо — він писав, друкувався та був широко знаний, але… в еміграції, а не в рідній Україні, і в цьому вся трагедія його життя.

Завершив свій життєвий і творчий шлях Василь Костьович Королів-Старий у місті Мельніку в тодішній Чехословаччині 11 грудня 1943 року…

Довгий час його ім’я навіть не згадувалося на Батьківщині. Але в наш час, коли Україна, нарешті, здобула незалежність, ім’я Василя Короліва-Старого із заслуженим тріумфом повертається на прабатьківську землю, і сучасні діти мають змогу достойно оцінити все те, що він для них зробив протягом свого життя, зокрема, на моє глибоке переконання, збірка казок «Нечиста сила», подарована письменником нашим дітлахам, уже зайняла гідне місце у колі читання малечі, і бачиться її довге-предовге життя і в майбутньому.

ПЕРШ ЗА ВСЕ — ЧЕСНІСТЬ!

Остап Вишня

До сьогоднішнього дня пам’ятаю з дитинства, як голосно, довго і з якоюсь дивовижною насолодою сміявся, коли вперше прочитав оповідання Остапа Вишні для дітей. Так довго і голосно, що навіть налякав маму, й вона кинулася мацати мого лоба та міряти мені температуру, ще не знаючи істинної причини незвичної, як на неї, поведінки сина. Та коли побачила у моїх руках книжечку оповідань Остапа Вишні, одразу відклала термометр і взяла збірочку. Ми почали гортати її удвох, тицяли пальцями в те чи інше оповідання — і сміялися вже разом, голосно, довго і з якоюсь дивовижною насолодою…

Магічна сила Вишневих усмішок знайома мільйонам і мільйонам дорослих українців. Такою ж магією справжнього першодже- рельного народного гумору наділені і його оповідання для дітей, про які й ітиметься у цьому нарисі. Але спершу — бодай коротесенько, для кращого розуміння авторської позиції — нагадаю про життєвий і творчий шлях письменника…

Народився Павло Михайлович Губенко, — а саме так насправді звали письменника, який обрав собі за псевдонім веселе, соковите і споконвіку українське ймення «Остап Вишня», — 12 листопада 1889 року в селі Грунь (хутір Чечва) Зіньківського повіту на Полтавщині, нині — Охтирський район Сумської області, в багатодітній родині селянина.

Спочатку малий Павлуша, як його всі називали, навчався у місцевій початковій школі, а згодом — у двокласній школі в містечку Зіньків.

Батько Павлика мріяв, аби син отримав щонайкращу освіту, бо вже змалечку хлопець виявляв неабиякі здібності в усьому, ще й мав нестримний і нездоланний потяг до читання. Та й самому хлопчині хотілося-кортіло вчитись і вчитись.

Проте, як згадувала потім сестра письменника, «… після сільської школи Павло хотів учитися «на вчителя». Він просив батьків, навіть плакав, щоб віддали його у Глухівську вчительську семінарію, але не було в нас грошей, сім’я велика. Повезла мама Павлушу до Києва, у військово-фельдшерську школу, де вже рік учився наш найстарший брат — Василь. Вчилися тут хлопці на казенний кошт — батько наш був старий солдат-унтер. Неохоче складав іспити Павло, але склав блискуче!..»

Після закінчення у 1907 році Київської військово-фельдшерської школи Павло Губенко йде на військову службу, а згодом працює у Київській лікарні Південно-Західної залізниці.

Втім, юний Губенко анітрохи не волів і не мав наміру пов’язувати своє життя з медициною, та ще й військовою, хоча глибоко поважав обидві ці професії — рятівника людських життів і захисника землі рідної.

Під час нічних чергувань у лікарні у майбутнього письменника вистачало часу, аби десь у тихому закапелку списувати аркуш за аркушем і працювати над подальшою самоосвітою, занурившись з головою у підручники.

Отак, працюючи та самонавчаючись, військовий фельдшер Павло Губенко примудрився екстерном скласти іспити за гімназію, водночас усе глибше та глибше поринаючи в літературну роботу.

І от 2 листопада 1919 року на шпальтах газети з’являються перші друковані рядки майбутнього класика української літератури, а вже з 1921 року він починає активно і постійно працювати у пресі. Саме цього ж року, 22 липня, вперше під надрукованим матеріалом Павла Губенка з’являється його літературний псевдонім «Остап Вишня», який і закріпився за ним на все подальше творче життя.

А вже 1923 року виходять поспіль дві книжечки Остапа Вишні, які утверджують його як письменника, а далі — книга за книгою. Тож у 1928 році він мав у доробку аж двадцять три книжки, що витримали сорок два видання лише протягом якихось чотирьох років!.. Чи не для Книги рекордів Гіннеса матеріал?!.

Та невдовзі вже відомого, знаного й шанованого письменника безпідставно, як водилося в ті часи, звинувачують хтозна в яких гріхах і заарештовують…

До повноцінної літературної роботи Остап Вишня після жорстоких і нещадних таборів зміг повернутися тільки 1944 року. Але, не дивлячись на значні втрати і часу, і здоров’я, і віри в так зване «світле комуністичне майбуття», відразу ж увійшов у гурт провідних літераторів і на повну потужність включився в письменницьку роботу!

Напевне, зайве говорити, що такий значний письменник, як Остап Вишня, не міг не звернутися до літератури для дітей. Взагалі слід зазначити, що у всій світовій літературі досить важко, майже — неможливо знайти визнаного письменника, який за своє творче життя не написав би хоча б одну книгу для дітей або, принаймні, про дітей чи про власне дитинство. Отож немає нічого дивного і в тому, що й наш відомий гуморист також натхненно і з глибокою внутрішньою втіхою та насолодою писав веселі й мудрі оповідання для малих читачиків, ставлячись до цієї ділянки власної літературної творчості як до найвищого та найвідповідальнішого її щабля.

От як згадував про це письменник- гуморист, друг Остапа Вишні, Федір Маківчук:

«Не раз, було, бідкався мені Павло Михайлович:

— Мало я написав дитячих творів, зовсім мало. А до болю, до сердечного щему хочеться написати більше.

— А ви, Павле Михайловичу, відкладіть на деякий час «дорослий» гумор і візьміться за твори для дітей.

— Е, не в тім справа. Розумієте, завжди, коли берусь за дитяче оповідання, то якийсь острах заповзає в душу: а чи подужаю, а чи стачить таланту написати так, щоб схвилювати душу малого читача, щоб розумно розвеселити його? От у чім суть!..»

…Пішов од нас Остап Вишня 28 вересня 1956 року, але після нього, окрім художніх текстів, зосталися і щоденникові записи. І я вирішив узяти у письменника таке собі інтерв’ю з віртуальної реальності, як модно нині висловлюватися, скориставшися його щоденниками. От що із цього вийшло…

А.К.: — Павле Михайловичу! А чи пам’ятаєте Ви свої перші доріжки, перші порухи на шляху до красного письменства в дитинстві? Може, розкажете, як усе було?