Выбрать главу

Богомил Райнов

РАНОК ДНЯ НЕ ВИЗНАЧАЄ

Перекладено за виданням: Богомил Райнов, Денят не си личи по заранта. Български писател, София, 1981.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Не знаю, як в інших сферах людської діяльності, але я давно переконався, що в нашій сфері значно більше історій, які добре починаються, ніж таких, які добре закінчуються. Взагалі, в наших колах приказка «Ранок день визначає» — не дуже популярна; що більше збігає років, то більше пересвідчуєшся, що сонячний ранок не завжди провіщає погожий день.

Звичайно, наша професія така, що треба передбачати все й носити парасольку навіть тоді, коли над головою безхмарне небо. Інакше кажучи, працюєш за детально обміркованим планом, озброєний всілякими запасними варіантами на випадок, якщо події розвиватимуться не так, як сподіваєшся. Тільки коли все перевертається догори ногами, годі дивуватися, що тобі таки бракує необхідного варіанта. Доводиться змінювати напрямок, кидатись у той чи той бік, імпровізувати й сходити з надійних рейок плану в підступний морок ризику. А коли ти змушений щось вирішувати негайно, бо загрожує небезпека, шанси помилитися неймовірно збільшуються.

Автострада Брюссель — Льєж, якою я оце зараз їду, така простора й зручна, що аж нудно тримати кермо, і, мабуть, саме нудьга навертає мене на отакі роздуми — не дуже цікаві й не такі вже й нові. І думаєш ти про все це якось машинально, без емоцій, особливо коли, як у даному випадку, операція лишилася позаду і її було здійснено майже за планом. А таке — як я вже казав — трапляється не кожного дня.

Напруження й небезпека вже минули. Попереду — спокійне повернення. Дві тисячі кілометрів шляху, — цього досить, щоб спало нервове напруження й ти знову відчув, що життя не така вже й погана річ. Майже справжній бельгійський паспорт, гарний автомобіль із справним мотором, нарешті — чудова погода. Я хочу сказати, що надворі вогко й хмарно, — від спеки не вмреш. Якого дідька тобі ще треба?

Вологість і прохолода певною мірою пом'якшують дух бензину, що його сучасне людство звикло вдихати замість повітря. Щоб пом'якшити його ще більше, закурюю чергову сигарету й намагаюсь не думати ні про що інше, крім дорожньої обстановки.

Широка одноманітна стрічка автостради рясно розцяцькована банальною символікою дорожніх знаків: мій неуважний погляд вихоплює один з них: ніж і виделка, а під ними — «2 км», що нормальною мовою означає: якщо тобі потрібен ресторан, є шанси невдовзі до нього дістатися. Час сніданку вже давно минув, а обідати ще рано, та оскільки я й цього ранку зекономив, виникає запитання, чи не можна прискорити обід.

Помітивши попереду ресторан, я повільно відпускаю педаль газу. Цей ресторан не можна не помітити — він не тулиться десь обіч шляху, а розмістився трохи не на самому шосе — довга залізобетонна будівля з круглими, як у пароплава, вікнами, перекинута, наче міст, над автострадою, ніби це не заклад харчування, а шляхопровід.

Тож зменшую швидкість, і роблю це дуже вчасно — якраз на повороті до ресторану стоїть чоловік і подає мені знак зупинитися. Не скажу, що цей чоловік мені зовсім незнайомий, — це Борислав.

Останнім часом ми з Бориславом виконували спільну справу, однак ще минулого вечора розпрощалися, до скорої зустрічі, хоч не дуже сподівалися на це. Проте зустріч відбулася аж надто швидко. Настільки швидко, що, побачивши, як мій товариш стовбичить на узбіччі шосе, я відчув, як похололо у мене в грудях. Таке трапляється із людьми нашої професії. Навіть якщо ти успішно завершив операцію.

Зупиняюсь на мить, щоб дати можливість Бориславові влаштуватись поруч мене, тоді різко натискаю на газ і вмикаю касетний магнітофон. Як відомо, касетним магнітофоном користуються, щоб ускладнити можливе підслухування, хоч, як на мене, за сучасної техніки очищення звукозапису від сторонніх шумів це марна справа.

— Чим ти мене потішиш? — запитую свого колегу, коли бас покійного Армстронга заглушив гуркіт мотора.

— Термінове розпорядження з Центру. Ти повинен вирвати Радева з Мюнхена.

— Якого це ще Радева?

— Таж Петка Земляка. Невже не пам'ятаєш?

Як не пам'ятати, коли ми разом працювали! Тільки я пам'ятаю його як Земляка, а не як Радева. Невисокий, смуглявий, з посивілим волоссям, обличчя завжди якесь сумне; він має звичку називати кожного «земляком». Не здивуюсь, якщо він, звертаючись до баварців, скаже: «А, земляче!..»