— Тепер ти не повернешся більше! — вимовив Голомозий, востаннє глянувши вслід звірові, що зник у лісі.
Всі полегшено зітхнули. Розв’язали і ввели в коло Оленячого Рога. Він був блідий і ще тремтів, та, пересилюючи свій жах, намагався бути веселим і байдужим.
— О, як ви його нагнали, — говорив він, розтираючи потерплі руки й ноги. — Він уже був зовсім близько від мене, і я бачив, як спис Голомозого потрапив йому просто в горлянку. Кендюх поціляв, мабуть, у серце, але влучив вище. Я спочатку не розумів, чому всі списи потовщені на вістрях, ніби їх повкачувано у вовну, але запахла смола, війнуло вогнем, і я став тоді зовсім спокійний. Жодна істота не витримає таких списів!
— Вони майже всі цілі, — хвальковито вигукнув Вогняна Хмара. — Голомозий, Кендюх, Око, Дубовий Сучок і Перервана Щока — всі вони викинули лише по одному спису, і тільки я швиргонув два, але один марно полетів у повітря.
Хлопці ще гомоніли, ділячись сьогоднішніми враженнями, але старші мисливці всі одійшли в один бік. Голомозий витяг цурку і тихенько зафурчав нею в повітрі.
Жінки й діти кинулись докупи і попадали ниць одне біля одного. Разом з ними поховалися з ляку й чотириногі вовченята. Лише Куций, Одновух, Вихор, Гавкун і ще з п’ять старих вовків посунули помаленьку в куток до мисливців: як не зможуть порадити мисливцям, то хоч послухають…
Коли все стихло, Голомозий тихим голосом, щоб він не долетів до жінок і дітей, сказав:
— Кіт з Великого Лугу поніс невеселу звістку своїм. Але, зрештою, що маємо робити? Не Руді Вовки їх зачепили перші. Хіба ми не попереджали його? Однак він не зважив на наші слова. Та коли б тільки йшов сам на сам і відкрито. Але ж він використав неприязнь Червоних Мурашів до Оленячого Рога, що ненавмисне зруйнував їхні гнізда. Кіт заспілкувався з ними, вихопив серед білого дня Костяну Голку і далі знову пішов війною. Отож, Руді Вовки не могли учинити інакше, ніж учинили. Не їхня тут вина. Вони прагнуть тільки миру з Червоними Мурашами і Котами з Великого Лугу.
Голомозий помовчав трохи і далі сказав:
— Якщо на це буде згода відважних мисливців, то Руді Вовки, не гаючи часу, закріплять з Червоними Мурашами і Великими Котами мир так, як це робили їхні предки.
— Це добре сказано, — підвівши на хвилинку свою голову, промовив Кендюх, — Руді Вовки ніколи не накидалися перші на Червоних Мурашів, ні на Великих Котів. Їм нема цієї потреби й надалі. — Він, Кендюх, за мир.
Мисливці приєднались до Кендюхової думки. Тоді Око вийняв із своєї торбини дві кістяні дошки, кожна з лікоть завдовжки, і гострі ножі. Голомозий підвівся і стиха вдарив у колоду. Узялись за свої палиці Кендюх, Вогняна Хмара і ще четверо, поки всі сім колод не сповістили цілу Оленячу Долину, що Руді Вовки укладають мир з Червоними Мурашами й Великими Котами.
У такт гомону колод запрацював своїм ножем Око. На костяних дощечках вирізав він — на одній Червоного Мураша і Великого Кота, а на другій — двоногого Рудого Вовка. Коли малюнки були викінчені, він густо обмастив обидві кістки живицею з розмальованих боків, міцно стулив їх і скрутив зверху тугими оленячими жилами.
Нехай так міцно тримається і добрий мир поміж відважними мисливцями з роду Рудих Вовків, Мурашами й Котами. По цьому дощечки, поєднані в одно, були урочисто поховані глибоко в піску, і, стомлені бурхливими подіями дня, Руді Вовки взялися вечеряти.
Волохата лягла поруч Кендюха. Вона пообгризала геть усі кістки, що той їй кинув, і була дуже щаслива з цього.
Костяна Голка, навпаки, їла дуже мало. Обнявшись з Печеричкою, вона розповідала їй про свою втечу із лігва Великого Кота, і, так розмовляючи, обидві непомітно заснули. Заснули Вогняна Хмара, Перервана Щока і Дубовий Сучок. Не спали лише Кендюх, Голомозий і Око. Ще лишилася половина ночі, і вони сторожко охороняли табір від несподіваного нападу якого-небудь хижака.
Правда, Кендюх стоячи куняв, але це не турбувало Голомозого й Ока. Вони знали, що сплячи він чув, як шелестить, вибиваючись з ґрунту, трава і шарудить під землею кріт. А втім, думали вони не про це.
— Олені прийшли в нашу долину, — вдивляючись у пітьму ночі, говорив повільно Голомозий. — В цей час наші предки завжди закликали до себе плем’я Гірських Ведмедів. Ми це також повинні зробити, у нас є чим частувати гостей.
Око на знак згоди кивнув головою.
