Выбрать главу
Карпенко-Карий І. К.
САВА  ЧАЛИЙ
Трагедія в 5 діях і 7 картинах
Дієві  люде

Потоцький - ко­рон­ний гетьман.

Шмигельський,

Жезніцький,

Яворський,

Ка­чинська - шлях­та.

Кася - її доч­ка

Зося Кур­чинська, потім жо­на Ча­ло­го.

Сава Ча­лий.

Гнат Го­лий - йо­го поб­ра­тим.

1-й 2-й 3-й за­по­рожці.

Медвідь,

Гри­ва - спершу селяне, потім гайдамаки.

1-й 2-й 3-й чоловіки.

Гай­да­ма­ка.

1-а 2-а баби.

Джура - слуга у Чалого.

Нянька біля ди­ти­ни Ча­ло­го.

Кульбаба,

Кравчина,

Яків,

Молочай,

Микита - гайда­ма­ки.

(Потап - ко­за­чок.)

ДІЯ ПЕРША

Се­ре­ди­на пуст­ки. Ла­ви. Стіл на трьох но­гах. Піч на­по­ло­ви­ну роз­ва­ле­на.

На стіні ви­сить жидівський ха­лат. На сцені не­ма ніко­го.

ЯВА I

Медвідь і Гри­ва, вхо­дять.

Грива (з ко­сою нап­ра­вець в ру­ках. З две­рей). А хто тут є, озо­ви­ся!

Медвідь. Не­ма ще ніко­го, ра­но!

Грива. А тут без­печ­но справді.

Медвідь. Еге! Ніхто з сіпак дво­ро­вих не заг­ля­не; а на селі то так скрізь і зо­рять, щоб не зби­ра­ли­ся на ра­ду.

Грива. Сю­ди ніхто і но­са не на­вер­не! Од­но - да­ле­ко від дво­ра, та ще й в яру гли­бокім, а дру­ге - пуст­ка, то по­бо­я­ть­ся, щоб ча­сом, бу­ва, не зди­бав тут їх Са­ва Ча­лий.

Медвідь. Па­ни тут всі нав­ко­ло тільки Са­ви Ча­ло­го бо­я­ть­­ся, а наш брат їх ні краплі не стра­шить, так вже при­вик­ли всіх вва­жать за бид­ло! А ти ж ку­ди пря­муєш?

Грива. У ліс до Са­ви.

Медвідь. Він бу­де тут сьогод­ня. Обіщав прий­ти на ра­ду.

Грива. От і га­разд. А Са­ва ми­тець!

Медвідь. За­по­ро­жець, та й за­по­ро­жець, бра, не кож­ний з ним зрівняється. Він вче­ний сильно: учив­ся, ка­жуть, в Ки­є­ві у братстві. Йо­го й на Січі по­ва­жа­ють, там і батько йо­го ста­рий в по­вазі був.

Грива. Ви­го­ду­вав Ча­лий си­на Са­ву ко­за­кам на сла­ву.

Медвідь. Ко­шо­вим хотіли Са­ву обібрать, так щось не теє... Стар­ши­на, знать, про­ти нього.

Грива. Ка­жуть, Са­ва не згод­жується з тим, що за­ве­лось те­пер на Січі. Він хо­че лю­дей і віру бо­ро­нить, а стар­ши­на бі­льше тяг­не за панів

Медвідь. Так от він і ки­нув Січ! Поб­ра­тавсь з Гна­том Го­лим, і скрізь по Україні панів ля­ка­ють вдвох.

Грива. Уд­вох? Ото ска­зав! Уд­вох ніко­го не зля­каєш. У них ва­та­га є ве­ли­ка, та все такі зав­зятці, що й чорт їм сам не брат!

Медвідь. Як­би та­ких побільше, то лег­ше б нам жи­лось… Глянь!

Грива. А що ти тут по­ба­чив?

Медвідь. Тілько лап­цар­дак зос­тав­ся.

Грива. Жидівський?!

Медвідь. Еге… У цій корчмі жид-оран­дар сидів не­ми­ло­се­рд­ний. Тілько хто пис­не, бу­ва­ло, про­ти нього, за­раз у двір; а у дворі за жи­дом тяг­нуть, як за бра­том, бо він всі пе­реп­ра­ви, всі по­па­си дер­жав і ми­то брав… Обдирав лю­дей на панську і свою ко­ристь. Доз­навсь про цеє Са­ва і прист­ра­щав оран­да­ря. Оран­дар сто­ро­жею корч­му обс­та­вив і ще гірше по­чав гра­бу­ва­ти. Тоді Гнат Го­лий сто­ро­жу розігнав і всіх порізав.

Грива. І це дав­но бу­ло?

Медвідь. Та на тім тижні.

Грива. Ди­во, що но­вих жидів-оран­дарів і досі тут не­ма.

Медвідь. Бо­яться.

Грива. Ніщо їх не ля­кає, ко­ли по­жи­ву чу­ють! Не вспіє кров за­сох­нуть тим, що вчо­ра вби­то, ди­ви - вже нові оран-да­рі в, корчмі си­дять.

Медвідь. Вірні панські слу­ги.

Грива. А людські п'явки.

Медвідь. Як­би не оран­дарі, з па­на­ми лег­ше б бу­ло жи­ти.

Грива. Як­би не па­ни, то й оран­дарів би не бу­ло.

Медвідь. І то прав­да. І ска­жи на ми­лость: ну, бу­дем ка­зать, пан, хоч він і ка­то­лик, так хрест же в нас один; а жид - невіра… Чо­му ж не з на­ми, а з жи­да­ми па­ни жи­вуть так, як бра­ти? І звідкіля во­но це взя­ло­ся? Нев­же так спо­конвіку?

Грива. Ні. Дід мій сто двад­цять літ про­жив на світі, так він ка­зав, що між лю­дом і па­на­ми бу­ла бра­терська зго­да, і всім тоді жи­ло­ся, як в раю.

Медвідь. А з чо­го ж ста­ло­ся усе?

Грива. Як за­че­пи­ли по­пи їх на­шу віру, а па­ни їм ста­ли по­ту­рать, так прогніви­ли бо­га - і пішло, і пішло! Так от звідкіль та не­на­висть іде; а те­пер вже до жи­во­го до­пек­ло! Чуєш?.. Гу­по­тить?! (Бе­ре ко­су в ру­ки.)

Медвідь. Це, пев­но, наші. (Прис­лу­хається.) А як сіпа­ки, па­нські ко­за­ки приміти­ли, то за­бе­руть отут, як тих ку­рей на сідалі.

Грива (тря­се ко­сою). Я не здам­ся.

Медвідь (по­ка­зує кінець па­лиці, на котрій спис). Та й в ме­не є; але що ж ми зро­бим про­ти си­ли?

Надворі го­лос. "Гей, а хто тут є - озо­ви­ся?"

Дру­гий го­лос. "Певно, ще не­ма ніко­го, а мо­же, й не при­й­­дуть, по­бо­яться!"

Медвідь. Наші!

Грива. Ще не вчені. І яко­го бісо­во­го батька го­мо­нять. Що за не­обач­ний на­род - тілько зібра­лись вку­пу, так і ґвалт.

Медвідь. За­ходьте в ха­ту, не кричіть!

ЯВА II

Ті ж і ба­га­то лю­дей.

Медвідь. Та тут і по­ло­ви­ни ще не­ма гро­ма­ди.

Гаврило. Так змо­ви­лись: щоб не примітив двір, не всім зби­ра­ти­ся на ра­ду.

Медвідь. І це діло.

Гаврило. А хто ж оце чу­жий між на­ми?

Грива. Чу­жий я тільки на об­лич­чя, а біда у нас од­на. Тікаю з сло­бо­ди у ліс.

Гаврило. Щас­ли­вий, що не пійма­ли; а в нас з со­ба­ка­ми ви­шу­ку­ють і лов­лять всіх утікачів. Здається, й не в тюрмі, а скрізь сто­ро­жа панськая ча­тує.

Медвідь. Іди, Ми­ки­то, надвір і стань лиш ти на варті. Ті­ль­ко ча­туй доб­ре.

Микита. Очі витріщу, як со­ва, а ву­ха нас­тав­лю, як ли­си­ця. (Вий­шов.)

Медвідь. Ну що ж, па­ни-брат­тя, чи бу­дем пан­щи­ну ро­бить, чи бу­де­мо тіка­ти?

Гаврило. Ку­ди ж йо­го вте­чеш від панських ко­заків?

Медвідь. Са­ва обіщав від по­гоні обо­ро­нять.

1-й чо­ловік. А де ж Са­ва? Ко­ли б від нього ра­ду нам по­чуть!

Медвідь. Сьогод­ня бу­де тут. Ка­зав, що в двір заг­ля­не, бо хліба і пшо­на в них об­маль, а брать з лю­дей харчі йо­го то­ва­риш Гнат не хо­че.

Гаврило. То підож­дем Са­ву.

Медвідь. А по­ки Са­ва прий­де, тре­ба нам обмірку­вать. Не один же чо­ловік, а ціла, мов­ляв, гро­ма­да. Тре­ба, щоб змо­ви­тись, щоб дум­ка бу­ла од­на у всіх, а то як прий­де Са­ва, то в нас тоді поч­неться су­пе­реч­ка.

Всі. Так, так!

Гаврило. Тре­ба по­го­ди­тись.

Медвідь. І знай­те всі, що три дні то­му на­зад, ото як ми чин­шу пла­тить не за­хотіли, лист пішов до Ка­не­ва, що ми бун­туєм! То глядіть, що сам Потоцький нас­ко­чить на се­ло з во­ло­ха­ми своїми і шку­ру спус­тить з нас.

Гаврило. Трик­ля­те жит­тя! З кож­ним днем рос­те і чинш, і пан­щи­на, й по­дат­ки - не­си­ла нам їх од­бу­вать.

1-й чо­ловік. Нас за­ма­ни­ли всіх на сло­бо­ди, і як се­ли­лись тут, то обіща­ли нам, що по два зло­ти в рік чин­шу ми бу­де­мо пла­тить у панськую каз­ну на вічність, а те­пер…

Гаврило. По­ма­лу, по­ма­лу на­бав­ля­ли, та вже дійшло до ні­ку­ди.

Медвідь. Звідкіль ти візьмеш зап­ла­тить у панськую каз­ну від кож­но­го тяг­ла со­рок шість зло­тих і шістде­сят вісім гро­шей?