Смішно сказати, але я частіш буваю на морі, ніж в Карпатах. На море ми щоліта їздимо з мамою, хоча вона й так засмагає в Греції і не дуже прагне у воду після моціонів старої пані. Мама їде зі мною, щоб я відігрілася на сонці і щоб ми нарешті наговорилися. Я люблю ці десять днів комфортного життя в приватному готельчику, вечірні посиденьки на терасі під шурхіт хвиль і тихі розмови з моєю мамою… У кого мама під боком, той мене не зрозуміє. От і цього літа ми там розкошували. Правда, останні два дні нам трохи попсув підстаркуватий грек, якому би годилося упадати за моєю бабусею… Але ж з нами бабусі не було, бо ні на кого полишити старого пса. Одно слово, той грек ніяк не міг заплатити за якісь сувеніри, бо хитрун-продавець намагався з нього здерти більше, ніж коштували дрібнички. Мама втрутилася і заговорила по-грецьки. Нащадок гомерівських шибайголів з розпачу віддав їй гаманець і попросив розрахуватися. А опісля відпровадив нас до готельчика, всю дорогу захлинаючись в подяках. Мама поводила себе стримано і гідно, подала йому руку, як сеньйора васалу. Що там казати — грек, якби міг, зразу ж повалився би до її струнких засмаглих ніжок і почав би цілувати пальчики!..
Другого дня він приперся з якимось особливим терпкуватим вином і квітами з місцевого ринку. Довелося пообідню спеку пересиджувати з ним. Про що вони розмовляли з мамою, я дізналася потім, а те, що він з усього подивовував, було зрозуміло й так. Мама не приховувала від нього, що вже кілька років «наймитує» в Греції і мову вивчила з потреби самотужки. Грек підскочив на кріслі. Вдруге він повторив цей рух, коли дізнався, що мама знає добре англійську і сяк-так німецьку. Це його вбило наповал. А зовсім його розчавила звістка, що я — мамина донька, а не молодша сестра. І зразу спитався, скільки мені років. «їй — шістнадцять, мені — тридцять шість», — полегшила мама грекові обрахунки. Коли він пішов, я спиталася мами, навіщо вона так відверто з ним розмовляла. «Ти ще не розумієш, як буває у житті. Часом випадкова зустріч може все змінити…» — відповіла мама. «Ти хочеш за нього вийти?» — аж скрикнула я. «При чому тут «вийти»? Не збираюся ні за кого виходити! Може, мені буде потрібна його протекція… Він людина заможна, впливова, порадить комусь у гувернантки… Я б таку роботу потягла…» — і мама зітхнула, згадуючи примхи своєї жилавої пані. «Заможна людина відпочиває у нас?» — ніяк не вкладалося моїй голові. «Він не відпочиває, а подорожує. Йому цікаво побачити наш край. Що ж тут дивного!» — терпляче втішала мене мама, хоча могла й дорікнути за мої дурні питання. А й справді! Якщо він уже скрізь побував, то чому б і не заїхати на наші хутори?
Засинаючи, я згадала, як зітхнула мама, кажучи про роботу гувернантки. Я й так знала, що їй там несолодко, але вона не скаржиться, щоб ми з бабусею спокійно витрачали її заробіток. Яка я невдячна свиня! То одне мені треба, то інше! Ціла шафа дорогих лахів, придбаних ціною маминого здоров’я! І заревіла вголос! Перелякана мама кинулася до мого ліжка. Вона гадала, що я плачу в передчутті нашої розлуки, і почала заспокоювати, що приїде на кілька днів восени, бо стара пані ляже в лікарню на обстеження… Я не сміла їй зізнатися, що в мені ворухнулася совість. Хай би й справді цей старий пень чимось допоміг мамі там, на чужині, де навіть приятелька взяла з неї гроші за те, що влаштувала її покоївкою.
Останні дні на морі я вже не стріляла очима в торгових рядах і не дозволяла мамі витрачати гроші на різні витребеньки. Мама посміхалася — вона розуміла мій стан: її донька почала дорослішати.
Вдома я з гумором розповіла бабусі про грека, який був ошелешений маминою молодістю і красою, аж вирішив лишитися в Україні… Обіцяв відкрити в нашому передмісті ресторан, у якому відвідувачів навчатиме танцювати сіртакі… І ми втрьох реготали, як ненормальні.
А з Карпатами мені не щастить. Я там була двічі ще дитиною — і все. Коли збиралися класом, бабуся мене не пускала. Казала: «Ти там скакатимеш, як коза, горами, а в мене серце буде не на місці». І я мусила вигадувати якусь поважну причину, щоб з мене не насміхалися за бабусині перестороги. Цікаво, якби мене туди повіз сусід, а не кєра, бабуся би на таке погодилася? Треба її про це запитати…
Середина жовтня
Бабусина вихованість не дозволяла їй допитуватися, чим таким особливим мене привабив сусід. Але це її турбувало, бо до мого колишнього хлопця вона ставилася приязно — «дитя біду знає». А до сусіда… Хоча в того дитяти біда була така ж, як і в мене. Його мати довго ниділа на медсестринську платню, бігаючи підпільно з уколами по хатах, а потім поїхала в Польщу, де влаштувалася за фахом в маленькій приватній клініці. Звісно, платять їй значно менше, ніж полякам, але значно більше, ніж у нас. Та ще й близько — приїздить щомісяця додому. Вона колись хотіла вивчитися на лікаря, але так і не змогла, і зараз всіма силами намагається переконати свого синочка піти в медінститут. А він уперся — тільки в академію на психологію. Я ж намилилася в універ на журналістику. Та ще питання, чи втраплю з першого разу, бо конкурс там великий. Бабуся дізнавалася, що коли не вистачає балів, можна зачепитися на платному навчанні. Нічого собі! Це недешева перспектива! Отак — моє майбутнє таке ж туманне, як колись татове…
Але нічого… Якщо чесно, то вчитися на журналістиці мені не дуже й хочеться, просто там нема математики й фізики, а я перестала на них зважати, коли почула випадково розмову між мамою і бабусею. «У неї проблеми з точними науками…» — бідкалася мама. «Це не трагедія — вона ж стовідсотковий гуманітарій», — відповіла бабуся. Я не знала, що таке «стовідсотковий гуманітарій», але здогадалася: віднині можна буде не корпіти над задачками. І навіки вирішила це питання, списуючи контрольні то у вічної відмінниці (якщо пощастить!), то у свого колишнього хлопця. А для них писала твори на вільну тему — типу: «Як я провела літні канікули». Так нас мордували кожного першого тижня вересня кілька років поспіль. Бабуся з того приводу насміхалася: «І куди ж ви проводили ті канікули?
За місто?» Вона взагалі в мене часом буває злючкою. Напевне, тому, що не допрацювала в школі — саме тоді покинула, коли її вихваляли на кожній конференції та обдаровували грамотами «за високі досягнення на педагогічній ниві». Можете не повірити, але ті десятки грамот виглядають близнюками — всі однаково підписані.
Бабусині педагогічні здібності усі пішли на мене. Коли ми перебирали смородину, щоб пом’яти її у макітрі дерев’яною ложкою, засипати цукром і поставити на найнижчу поличку холодильника, вона пояснювала мені, що смородину так назвали, бо вона «смердить», а «сморід» — це не обов’язково неприємний запах, радше сильний. А слово «макітра» походить із двох слів — мак терти. А макогін — це така дерев’яна палиця, яка гонить мак стінками макітри. Тоді я була ще дошкільнятком…
Три дні я не мала звістки від сусіда. Він не телефонував і не підходив до воріт. Мені здавалося, що вже минуло ціле століття з того часу, як ми цілувалися на прощання. Ну, не ми… Він мене поцілував. Ще й, біднятко, поскаржився, що я мала. А між іншим, узимку мені стукне сімнадцять. Американські школярі з Беверлі-хілз в такому віці бігають на побачення з контрацептивами ще й доповідають батькам, мали вони секс чи ні на задньому сидінні авта. Бабуся одного разу спробувала зі мною подивитися цей серіал… «Та це якась дурна кіножуйка!» — вигукнула роздратовано і вийшла на кухню. Ну, звісно, не «Червоне і чорне»! Я не поділяю її смаку. Мені б хотілося опинитися в такому привабливому котеджику, модерно умебльованому, з велетенською кухнею, де є всі сучасні прибамбаси — від посудомийки до різних міксерів і сокодавок. Щоб виходити з лазнички у білому пухнастому халатику з чалмою із рушника на мокрій голові, цілувати тата і маму і брати з її рук високу склянку апельсинового соку… А потім бігти до чистенького шкільного автобуса, який сигналить біля двору, вскакувати в нього і на ходу падати на сидіння… Поруч із якимось симпатичним боєм. І недбало промовляти: «Хай!»
«Красиво жити не заборониш! — сказала моя подруга, коли я не стрималася і розповіла про свої примітивні мрії. — Хіба тобі тісно в особняку?» Не тісно. Але в ньому зібрані меблі трьох поколінь — у спальні стоять без потреби два ліжка із світлого горіха з двома тумбами (це від прабабусі і прадідуся), у бабусиній кімнаті — важкі темні шафи і шкіряний диван повоєнних часів, у маминій — блискуча «стінка» з антресолями і низька тахта, в моїй — розсувний диван, куплений минулого року. Для осучаснення нашої хати треба викинути весь старий мотлох разом із килимами, запросити майстра, щоб він виготовив нові меблі такі, аби вони гармоніювали з кахляними пічками. Про це мріє моя мама. «Ще трішки, — обіцяє вона, — і ми все зробимо!» «Краще придбай собі квартиру! — радить бабуся. — Я капітального ремонту не переживу!» «А ми тебе на той час відправимо в Трускавець! Приїдеш — і не впізнаєш хати! — заспокоює її мама. «Отого я й боюся…»