— Я думаю, тобі також треба до інтернату. Марія Петрівна казала, що поговорить з тобою. Ходімо разом, Стефку буде так гарно!
Перестав жуївати хліб, обмірковуючи Настині слова. Не про те думав, що справді було б добре до інтернату, ні, уявив раптом цю кімнату без Настки, без її тоненького голосу («Знову десь ходив, Стефцю»), подумав, що ніхто йому не поставить молока та хліба на стіл, і зробиться ще тісніше у цій кімнаті, не буде загідника у їхніх аварках з батьком, бо ж Настка завжди намагалася їх мирити… Не мав Стефко до батька доброго серця, бо й від батька ніколи не було ані ласки, ані якої лакоминки, ані поради. І навіть коли батько повертався з роботи втомлений і зовсім тверезий, не шукала його долоня ані Настиної гладенько зачесаної голови, ані Стефкової пелехатої.
— То таки підеш, Настко? Ти не будеш тут жити?
Незвично тихий братів голос наполохав дівчину. Зиркнула скоса, як Стефко, стулила нащось докупи долоні:
— Коли ти не хочеш… Коли ти без мене тут бути не хочеш, то… то я, може, зостанусь, Стефку? Коли ти…
Вернувся до хлопця його їжакуватий погляд і насмішкуватий тон, сказав, мовби сердився на сестру:
— Ет, говори даремницю! З тобою чи без тебе — все одно! Йди собі куди хочеш, Настко.
— А ти сорочки не матимеш чистої! — Настка говорила, як доросла, її гострі плечі якось нервово рухалися під коричневою шкільною сукнею. — Ходімо разом до інтернату, Стефку!
— Ото мені дорадниця мудра знайшлася! — махнув рукою Стефко. — Ніби тобі не однаково…
Знав добре Стефко, що сестрі зовсім не байдуже, як він житиме, та так уже звик наперекір і іншим, і самому собі чинити. Настя зітхнула й знову схилилася над книжкою, а він узявся допивати своє молоко.
СЛАВКО ВДОМА
— Мамо, ти не будеш сердитися?
— А що трапилося?
— Ні, ти спершу скажи — не розсердишся?
Мама засміялася: це була синова хитрість ще з тих пір, як він навчився говорити й зрозумів, що є речі, за які мама може сердитись.
— Розповідай, розповідай, голубчику.
— Ти сказала — купи масла, а я побачив книжку… Про Африку, ти тільки подивись, мамо!
— Ну, що ж я з тобою зроблю? Візьми гроші і піди купи масла. Тільки постарайся не дивитись на книжки.
Славко повернувся з магазину. Налив собі й матері чаю, спер книжку на хлібницю. Читав:
«Ще в шкільні роки обриси Африки завжди нагадували мені знак запитання». Цілий світ Славкові здається знаком запитання. І коли хтось признається у такому відчутті, хлопець раптом спалахує радістю — якщо інший знаходить відповіді на запитання, то чому він не повинен вірити, що знайде їх? І далі — книжка:
«Я мріяв бути на Занзібарі і в Лагосі, в Каїрі і на руїнах Зімбабве, тому що вже тоді я був заворожений географічними назвами і атмосферою…»
— Сину, ти знову читаєш при столі?
— Послухай, мамо: «На гладко відполірованих льодовиками скелях я бачив зображення носорогів і слонів, висічені первісними художниками».
— Як називається книжка? «Останні таємниці старої Африки»? Коли закінчиш, даси мені, Славку…
Допивши свій чай, мама вийшла з кухні, а Славко так і залишився сидіти з книжкою, забув і про чай, і про все на білім світі.
Ох, цей Славко! Мама глянула на годинник:
— Запізнився на тренування, голубчику! Уже скоро сьома.
— Не може бути, мамо! Скажи точно, котра година?
— За шість хвилин сьома.
Славко схопився з-за столу:
— Ой мамо, ну чого ти раніше не сказала! Мамо, де моя синя спортивна форма? Ну, та, нова, ой, дякую! А де… Ні, не треба, я вже знайшов…
Залишається на столі книжка, на підлозі — старі кеди з діркою на підошві, чи одну пару протер на тренуваннях? Мама розмірковує, чи не час їх уже й викинути; складає книжку, поправляє шпаги, вставлені у високу дерев’яну підставку, мов які квіти у вазі. Тих шпаг безліч, і інструменту, і залізячок; тільки Славко й знає їм назву і може відшукати щось у безладді, мама нічого не переставляє в нього на столі, коли син за кільканадцять хвилин до виходу з дому вирішу є раптом щось відремонтувати. Він часто так — отямиться в останню хвилину, хоча можна було все заздалегідь зробити спокійно і без поспіху. Або ж вигадує таке, що не можна здійснити.
Вдома досі кепкували зі Славка, який раптом заповзявся був сконструювати машину для навчання під час сну, — магнітофон; записаний на плівку текст уроку; обертається диск; людина спить, а в пам’яті відкарбовується текст… Уся заковика була в тому, щоб додуматися, як би тому диско;в;і обертатися цілонічно? До цього Славко так і не дійшов і лиш з одного радів, що не розповів хлопцям про свою ідею, бо й вони кепкували б потім…
Славка не було в кімнаті, а мама відчувала його присутність у тому безладді на столі. В покинутій недопитій склянці чаю. В книжках на полицях у шафі. У фотографіях підземних печер на стіні. Бачила його замислене, майже зовсім ще дитяче обличчя, — коли розв’язував задачі, куйовдив пасмо волосся над чолом, отак накрутить на палець кільце русявого волосся, випне губи, про що думає? Цікаво, які думки снуються в синовій голові? Чи може він сам їх окреслити, висловити? Не завжди вистачає відваги запитати: «Над чим міркуєш, малий?»
Мама розглядає книжку, яку щойно читав Славко: «…завжди нагадувала мені знак запитання…»
Перегортає зошити, списані широким чітким почерком. Якісь аркуші, розмальовані контурами відомих і невідомих континентів, на суперобкладинках підручників — назви книжок, скорочення і декілька разів: «Блакитні печери», «Блакитні печери…»
Шпага. Книжка. Старі спортивні кеди на підлозі. Блакитні печери. Кільце русявого волосся на пальці. Висловлені й невисловлені сумніви. Думки невловимі й легкі або ж важкі не по-дитячому. «Мамо, а ти не будеш сердитися?»
Син.
ТЕАТРАЛЬНА ВИСТАВА
Театр увесь блакитний і урочистий — від розпису стелі і стін до оббивки крісел. Музи, легкі, як балерини, мчать кудись у вічному леті з вінками в рожевих руках. Мармурові ангели під ложами нагадують пустотливих дітлахів, які вирвалися на волю від надто суворих опікунок.
За важкими складками завіси ховається щось надзвичайне, феєричне і гарне, сьомий «Б» на гальорці нетерпеливиться й хвилюється, чекаючи дива. На сцені повинна з’явитися Лілі — вона запросила клас на прем’єру «Щелкунчика», де має роль Маші маленької.
І сьомий «Б» аж притих у напруженні.
Спершу ніхто не впізнав Лілі. Дівчинка на сцені анітрохи не скидалася на веселу, пустотливу й непосидющу Лілі Теслюк, від якої щомиті кожен міг сподіватися якоїсь каверзи чи просто дитячого вибрику. Світлі кучері спадали їй на плечі, і обличчя майже ховалося у тій повені волосся. Легка спідничка також здавалася тільки хвилею, і вся Лілі, тендітна, зграбна, гарненька — скоріше хмаринка, а не справжня дівчинка, і було боязко — ось видіння зникне, розтане і вже ніколи не повториться. Та коли сьомий «Б» врешті зрозумів, що оте диво на сцені — таки справді Лілі Теслюк, їхня Лілі, на гальорці зчинився
галас, як у класі під час перерви. На гальорці тупотіли ногами й кричали:
— Лі-лі! Лі-лі!
А потім увесь зал — серйозні дяді й тьоті у вечірніх сукнях, молоді дівчата з пишними зачісками й старі дідусі у старомодних костюмах, і оркестранти із скрипками в руках, і навіть диригент — усі аплодували Лілі, і не один повторював із захопленими дівчатками й хлопчиками з сьомого «Б»:
— Лі-лі! Лі-лі!
Вона вклонялась і дивилася вгору, і навіть помахала рукою своїм друзям, — у цю мить вона була схожа знову на себе, звичайну, буденну, не завжди слухняну, але завжди веселу дівчинку; сьомий «Б» відчув, іцо успіх Лілі належить кожному з них і усім разом, бо хіба не в сьомому «Б» була Лілі Теслюк?
З гальорки закричали:
— Слава сьомому «Б»! Браво, Лілі!
В антракті дівчатка обнімали Лілі. Хлопці трохи насмішкувато чекали, поки скінчиться бурхливий прояв почуттів, і вони теж зможуть оказати, що їм сподобалась і вистава, і Лілі Теслюк на сцені.