Так велика катастрофа наближає кінець Другої Епохи; та наразі ще не все скінчено. Дехто пережив катаклізми: Еленділ Прекрасний, ватажок Вірних (його ймення означає Друг Ельфів), і його сини — Ісілдур і Анаріон. Еленділ чимось нагадує образ Ноя: він тримався осторонь від повстання і на завчасу підготовлених та споряджених людьми кораблях, які стояли пооддаль від східного узбережжя Нуменору, відплив раніше, ніж розпочався загальний гнівний шторм Заходу, тож його судна гойдалися на гребенях велетенських хвиль, які знищили захід Середзем’я. Еленділа та його народ — вигнанців — викидає на берег. Там вони засновують нуменорські королівства: Арнор — на півночі, поблизу володіння Ґіл-ґалада, — і Ґондор — неподалік від витоків Андуіну на далекому півдні. Безсмертному Сауронові ледве вдається врятуватися під час знищення Нуменору, і, повернувшись до Мордору, він деякий час набирається сил, аби кинути виклик нуменорським вигнанцям.
Друга Епоха завершується Останнім Союзом (ельфів та людей) і тривалою облогою Мордору. Вона закінчується перемогою над Сауроном і знищенням другого видимого втілення зла. Однак це дається дорогою ціною, та й люди припускаються фатальної помилки. Ґіл-ґалад і Еленділ гинуть, намагаючись порішити Саурона. Ісілдур, син Еленділа, відтинає Перстень із Сауронової руки, сили покидають правителя Мордору, і дух його відлітає до тіней. Але зло не дрімає. Ісілдур привласнює Перстень, вважаючи його «Вирою за батька», й відмовляється кинути коштовність у близький Вогонь. Він відступає, а згодом тоне у Великій Ріці. Перстень же втрачено, про нього забуто. Проте не знищено, а Темна Вежа, збудована з його допомогою, стоїть стійма, порожня, та неушкоджена. Так — появою нуменорських володінь і проминанням останнього царювання Високих ельфів — закінчується Друга Епоха.
Айнуліндале
МУЗИКА АЙНУРІВ
Був собі Еру, Єдиний, котрого на Арді величають Ілуватаром. І спершу сотворив він айнурів — Святих, котрі стали нащадками думки його та пробували з ним іще до сотворения всього іншого. І заговорив до них Еру, оповістивши музичні теми; і заспівали вони для нього, і возрадувався він. Проте довгий час айнури співали поокремо чи по кілька разом, а решта слухала; бо кожен із них збагнув тільки ту частину духу Ілуватара, з якої народився, а чуття братерства приходило дуже повільно. Утім, слухаючи, вони сподоблювалися щораз глибшого розуміння, і співи їхні ставали дедалі злагодженішими та гармонійнішими.
І сталося так, що Ілуватар скликав усіх айнурів і сповістив величну музичну тему, відкривши перед ними речі прекрасніші та дивовижніші, ніж явлені доти; і пишнота її вступу та розкіш фіналу так приголомшили айнурів, що вони поклонилися Ілуватарові й замовкли.
Тоді мовив до них Еру:
— З наспіву, що його сповістив вам, волію, щоби ви у співзвуччі сотворили Величну Музику. Запалив я вас Пломенем Незнищенним, відтак нехай одкриються сили ваші й нехай кожен на власний розсуд прикрасить сей наспів своїми думками. Я ж сидітиму, і слухатиму, і радітиму, що через вас велична краса пробудилася в пісні.
Тоді голоси айнурів, неначе арфи та лютні, сопілки та сурми, віоли й органи, немов незчисленні хори словоспівців, почали витворювати з наспіву Ілуватара величну музику; і зазвучали нескінченні, взаємозмінні, поєднані у співзвуччя мелодії, і нечутно розтеклися висотами та глибинами, й усі закутки оселі Ілуватара сповнилися ними до краю, і музика разом із відлунням вихлюпнулась у Порожнечу, і порожнечі не стало. Звідтоді айнури ніколи не створювали нічого подібного, та сказано, що після закінчення днів хори айнурів і Дітей Ілуватара скомпонують для Еру ще прекраснішу музику. Тоді теми Ілуватара буде зіграно правильно, і вони, щойно злетівши з уст, стануть Буттям, тоді всі доконечно зрозуміють його задум і кожен осягне тямущість іншого, тоді Ілуватар із великої радості наділить думки творінь своїх таємничим огнем.