Через три дні після розстрілу відбулася урочиста церемонія поховання загиблих богданівців. 16 трун, укритих червоною китайкою, везли на волах, погоничі були одягнені в ошатне українське вбрання. Процесія пройшла через усе місто з військового шпиталю на Флорівську гору, т. зв. Замчище, де монастир відступив їм місце для братської могили.
Гнітючі думки навіяв похорон на Голову Центральної Ради. «Я йшов з іншими членами Ц. Ради, — писав М. Грушевський, — в сій сумній, величній і гарній процесії і думав гіркі думи про те, що українці взагалі найкраще вміють ховати. Вони великі майстри в сім і вкладають в похоронні церемонії всю душу. Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані загалу люди — не їх діло, вони тримаються гасла: «моя хата скраю», беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорони і записують до національних святців…
Інцидент був сумний, бо з різних боків відкривав небезпеку, що нас окружала. Відмітив ту ворожнечу, що нас чіпала включно до рішучості вистріляти «українську зграю», як тільки підійдуть догідні обставини. З другого боку, з'ясував, який слаб[к]ий і нездатний до боротьби матеріал було це наше українське військо, з котрим так носились наші націоналісти, такі надії покладало, і воно саме раз у раз гіпнотизувало наше громадянство гучними фразами про свою готовність підтримувати український рух, Цент[ральну] раду, українських провідників і боронити їх до останнього. Ся українська гвардія, що давала себе обстрілювати і не виявила ніякого інстинкту самооборони; сі вояки й старшини, які давали себе ображати, бити, забивати, не виявивши хоч би якоїсь елементарної реакції, і то не десь в лісі, а на очах свого полку, своїх сотень, в такім значнім зборі; сі вояки, що подіставали рани від попечення, ховаючись під локомотивами від обстрілу. Все се було дуже серйозною осторогою і дуже сумною прогнозою на будуще. Півроку пізніше ця прогноза справдила себе вповні, коли богданівці, повернені до Києва, і всякі полки, охрещені такими ефектними йменнями, наділені прапорами, одностроями, шапками і т. д., так тихенько розтікались на всі боки додому, щоб вичекати, чим скінчиться вся ця історія, і хто кого переможе: українці чи кацапи»[622].
Отже, обстановка, в якій розвивалася Українська революція, була надто складною. І без її врахування не можна обійтися, намагаючись зрозуміти, оцінити те, що було зроблено політичним проводом українства в період, коли здійснювались лише перші кроки в запровадженні автономного ладу.
Особливо важливого значення надавалось у досліджуваний момент перетворенню Центральної Ради з національного на крайовий орган, де були б представлені національні меншини. Їхнім представникам була надана можливість направити до Центральної Ради 202 депутатів, — 25 % від загального складу, що відповідало питомій вазі неукраїнського населення. При цьому молдавани отримали 4 місця німці й татари — по 3, білоруси, чехи й греки — по 1[623]. Складніше точно визначити, яким виявилося представництво від росіян, євреїв і поляків. Справа в тому, що, крім пропорційного представництва від відповідних національних груп, вони мали досить значний відсоток в інтернаціональних за своїм складом організаціях — таких як Київська Рада робітничих депутатів, Київська Рада солдатських депутатів і Київська Рада об'єднаних громадських організацій. Ці органи посилали до Центральної Ради значну кількість депутатів — відповідно: З0, 20 і 10. В.Верстюк, хоч і з певними застереженнями, відніс усі ці 60 мандатів на рахунок росіян. У результаті виходить, начебто росіянам належало 14 % усіх місць, євреям — близько 6 %, полякам — 2,5 %[624].
На підтвердження об'єктивності одержаних у такий спосіб даних дослідник наводить розподіл місць у комісії для розробки «Статуту автономної України», сформованої наприкінці червня П'ятими загальними зборами Центральної Ради. Із 100 місць у комісії 71 відводилось українцям, 11 — росіянам, 8 — євреям. По 2 — німцям і полякам, по 1 — білорусам, татарам, молдаванам, чехам, грекам і болгарам[625].
Однак слід узяти до уваги, що тут принцип національно-пропорційного представництва був реалізований, так би мовити, «у чистому вигляді», тобто у повній відповідності зі складом населення України.
Порівняно ж вища активність євреїв у всіх масових громадських організаціях, плюс — наявність відразу кількох партій, що також направляли своїх членів до Ради (Бунд, Поалей-Ціон, Ціон-Ціон, СЄРП, сіоністи) зумовила й більше їхнє представництво в Центральній Раді. В будь-якому разі, навіть поверховий персоніфікований аналіз питання на етнічному зрізі дає змогу зробити висновок, що влітку — восени 1917 р. до Центральної Ради входило набагато більше євреїв, ніж 50 (6 % мандатів, що їм належало за нормами пропорційно-національного представництва). Проте їхня кількість не була сталою і час від часу змінювалася, делегати часом замінювали один одного. Є підстави вважати, що представництво євреїв було досить вагомим і якоюсь мірою, певно, проблему віддзеркалює їхня питома вага у Малій Раді. Після певних узгоджень і перестановок євреї дістали тут 16 мандатів з 66 (понад 24 %), посівши друге місце після українців (36 членів) і значно перевищивши представництво росіян (руських) — 9 місць[626].
Досягнута після проведеного реформування Ради єдність української і неукраїнської демократії, звичайно, була серйозним здобутком національно-визвольного руху, давала надію на припинення суперечок і конфронтацій, які раніше час від часу виникали. Однак глибинні причини складних національних відносин, безперечно, не зникли. Не виключеними були й колізії, пов'язані з тим, що інтернаціональні, загальноросійські та єврейські організації і партії принципово дотримувались гасел єдиної і неподільної Росії, що могло в певних ситуаціях викликати чималі розбіжності з інтересами українського визвольного руху. В першу чергу це стосувалося російських меншовиків і есерів, бундівців і представників інших єврейських партій. Більшовики взагалі відмовились увійти до складу Центральної Ради, оскільки їхню інтернаціональну гідність ображала та обставина, що місце в крайовому органі їм (як і іншим) надавалося за принципом національного представництва. Від цієї позиції вони відступали лише епізодично, в екстремальних умовах, коли, за їхніми оцінками, контрреволюційні сили суттєво порушували рівновагу на свою користь, серйозно загрожуючи демократичним процесам у Росії, або ж, уникаючи перспективи відриву від мас, виникнення суперечностей з їхніми настроями і суспільними пориваннями.
Однак, на думку лідерів Української революції, очікуваний позитив настільки переважав потенційний негатив, що поповнення Ради представниками національних меншин викликало гаряче схвалення. Прикладом тут може бути формула П. Христюка: «Гарний, весняний період, коли Центральна Рада була органом лише української революційної демократії, одійшов 25 липня нового стилю (коли одбулось перше засідання нової, поповненої представниками меньшостей Малої Ради) в історію, і наступив новий, не меньш гарний період, коли Центральна Рада стала територіяльним революційним органом, тим центром, де сходилися нитки від трудових мас всієї України, довгий час бився один революційний пульс всіх тих мас, без ріжниці національностей»[627].
Д. Дорошенко вважає, що захоплена практичними справами, які в цілому просувалися успішно, Центральна Рада проґавила момент вирішального зміцнення позицій більшовиків в Україні. Цей момент він відносить до тих самих червнево-липневих днів, коли, на його думку, остаточно з'ясувалося, що більшовикам чужа ідея національної державності, що вони прагнуть завоювання влади[628].
626
(503) Див.: Солдатенко В.Ф. Єврейське представництво в Центральній Раді // Єврейське населення Півдня України: історія та сучасність. Тези до наукової конференції 19–20 листопада 1992 р. — Запоріжжя, 1992. — С. 54–56.