— Ох, тяжко жити на світі. Ти знаєш, що якби оце я побачив свою жінку, то, здається, зараз би полегшало та покращало на серці!
— А чи впізнали б ви її, якби оце побачили? — питає той царя.
— Впізнав би! — каже цар. — От і та пані, в якої ми ночували, теж трохи скидається обличчям на неї, але у моєї жінки рук немає.
— А нащо ж то, як ви спали та рука у вас звісилася додолу, то вона казала своїй дитині: «Не плач, сину: треба батькову руку знов на постелю положити?»
— То знаєш ти що?! — зрадівши, каже йому цар. — Посидьмо тут, а під вечір підемо знову до неї ночувати!
Дуже засумувала господиня, побачивши, що цей несподіваний гість, якого вона з великою радістю приймала у своїй господі, не впізнав її, та й пішов знову в ліс, та, певно, вже й не вернеться ніколи, щоб хоч спитати, хто вона і звідкіля тут узялася?
Але настав вечір, і вони прийшли знову. Господиня поклала їх так само, як і вчора. Вона аж затремтіла від радості…
Незабаром цар навмисне звісив руку на долівку. Вона підійшла, взяла його руку та й поклала біля нього як слід. Тут він обняв її, пригорнув до себе, а потім і питає ласкаво:
— Чого ж ти так піклуєшся про мене, господине?
— Ти ж мій чоловік, що відрубав мені руки! — відразу відповідала вона, зрадівши, що її спитали про це.
— То скажи ж мені, серце, як це сталося, що у тебе знову є руки? — спитав її цар.
— Я добула їх в одній річечці, до якої схилялася воду пити, — каже вона.
— А діти?
— Діти — це близнята, та ти, певно, й сам добре розумієш, відкіля взялися вони у мене!
Тоді прийняв цар молоду царицю свою. Прийшли вони додому й поклялися обоє довіку не розлучатися.
Про вірного товариша
Жив колись один цар. Він мав сина-одинака. А держава в нього була дуже багата. Цар і не знав, чим більше пишатися: державою чи сином.
Але багатство принесло йому біду: сусідський король позаздрив цареві й оголосив війну. Цар якраз збирався оженити сина. Тепер сказав:
— Но, сину, інша карта впала. Тепер не до одруження, мусимо державу боронити. А твоє весілля відкладаємо, хоч і треба би у хату молоду господиню. Я рушаю з військом до кордону, а ти зостанешся удома й будеш моїм заступником. Кермуй цілою країною, доки я не вернуся, але кермуй так, аби не було скарг. Будь справедливий і суди по правді. Як війна минеться, оженимо тебе. Без мене ж не смієш і думати за свадьбу! Зробиш злочин проти свого батька, як сам знайдеш собі наречену й поберетеся. Пам’ятай на сі слова!..
І вони розлучилися. Старий цар сів на коня й поперед війська вирушив на ворога. А син удома кермує державою.
Минув місяць, минув рік — війна не кінчається. Ввесь час підходить нове, свіже військо. Ворог дуже сильний, й перемогти його нелегко. А царевич добре кермував державою. Ніхто не скаржився на нього. Вже й другий рік доходив кінця, а війна тривала. Він думає собі:
«Ой, се не добре… Я обіцяв нянькові, що не оженюся, доки не буде мир, і треба няня слухати, але хто знав, коли війні буде край!? Роки проходять, я старію, а за старого легіня дівчата не підуть!»
Так подумав собі раз, удруге і вирішив, що чекати далі вже не годен, ожениться без батька.
Порадився зі своїм товаришем-помічником. А той був його однолітком, з бідної родини, дуже розумний чоловік. Змалку росли вкупі, любили один одного і добре розумілися.
Як царевич поділився наміром, помічник сказав:
— Переступити волю вітця — то не красне діло. Але й легіневі треба оженитися. А як візьмеш жінку із царського роду, то гаразд буде не лише тобі, а й нашій державі, бо дістане поміч.
Зійшлися на тому, що відкладати одруження нічого, треба, щоб царевич шукав собі жінку. Багато дівчат знали, а вибрали доньку сусідського короля.
Приготувалися сватачі в дорогу, а з молодим рушило й військо, аби родина нареченої одразу побачила, що царський син — з багатої й сильної держави, що його не просто бузьок висидів.
Всі посідали на коней і їдуть. Ще не дійшли і до кордону, як зустріли старого царя, котрий програв війну і з рештками розбитого війська відступав. Цар дуже зрадів синові, бо думав, що той поспішає йому на допомогу.
— В щасливу хвилину з’явився ти, сину, — сказав батько. — Зі свіжим військом виграємо війну!
— Няньку, се військо не озброєне.
— Та чом не озброєне? Як ти на війну вирушив без зброї?
— Я не на війну йду… Скажу правду: їду сватати дівчину, бо не міг дочекатися вас…
Коли таке почув старий цар, то так розсердився, наче на нього хто кинув вогню.
— Та тобі у голові одруження, коли наша держава висить на волоску?! Знай, ти мені не син! Іди вже, куди розігнався. Я тебе не спиняю. А твоє військо заберу собі. Дам йому зброю й виграю війну!
Так і вчинив. Воїнів озброїв і повів на війну. А царевич залишився сам. Лише вірний помічник у тяжку хвилину не кинув його.
Так два товариші зосталися самі серед поля. Царевич смутно проговорив:
— Непогано почався наш задум, айбо зле закінчився. Ні батька, ні держави — голі ми з тобою!
— Не треба журитися. Рушили ми на сватанки, то й підемо далі. Не все ще пропало. Котра дівка тебе покохає, буде любити й без багатства.
— Добрі, добрі… Раз ми забрели у воду, мусимо її перебрести.
І пішли до короля сватати дочку.
Царевич вклонився, розповів, хто він за один і з яким наміром приїхав. Не замовчав і зустрічі з батьком. Сказав, що батько розсердився й відрікся від нього.
Коли вислухав король, пошкодував хлопця й почав його втішати:
— Не журися, не журися. Твоє діло ще можна поправити. Нянько з часом забуде свій гнів й відпустить провину. Як треба, то дамо йому і допомогу. А тобі час женитися!
І згодився віддати за царевича доньку. Справили весілля. Зійшлися керманичі сусідніх країн, крім тих, що на війні. По весіллі каже король зятеві:
— Спокійно живи в мене. Держава моя багата й велика. Не журися нічим. А я сам поцікавлюся, як сватові справи. Спробую помирити вас. Може, сват потребує од мене допомоги?
Й одразу послав гінців до старого царя. Написав йому, що так і сяк сталося — його донька віддалася за царевича. Тепер вони сватове, й треба їм жити в мирі. «Одпусти провину синові. А як треба поміч проти ворога, я зараз надішлю…» — пропонував король.
Але поміч була не потрібна, бо цар зі свіжим військом переміг і щасливо вернувся додому.
— Дуже вам радію, — сказав старий цар посланцям короля-свата. — Радію, що мій син знайшов порядну дівчину й добре оженився. Дякую сватові за ласку. Відпускаю синові провину. Може повернутися разом із дружиною, моєю невісткою. Раз жонатий, най ціла сім’я живе у мене.
Та ці слова він нібито процідив крізь зуби, і посланці бачили, що цар говорить не з щирого серця.
Царське слово — наказ; посланці погостилися, красно подякували й вернулися у свій рідний край. Вдома вони передали королеві свою бесіду з царем. Усі дуже раділи, а найбільше царевич, котрий мав дяку одразу вертатися до нянька.
— Почекай мало, — радить йому король. — Не таке вже оце пильне діло. Ще повеселися, а потім вас зберемо у далеку путь.
Так і вчинили. Молоді з півроку пожили в короля. Нудьга їла царевича, не давала спокою. Думав про домівку. Жінка бачила, як чоловік нудиться, і сама захотіла чимскоріше їхати. І старий король погодився відпустити їх.
Відклонилися від нянька і сіли усі троє в золоту колісницю: царевич, його дружина й вірний товариш. Проводжало їх аж ціле військо.
Їдуть, їдуть. Як були на кордоні, помічник говорить:
— Ніколи я тобі не хотів поганого. Тепер раджу: охорону поверни назад, навіть кучера.
— Слухав я тебе завжди і тепер послухаю, хоча не дуже маю дяку завертати військо, — відповів царевич і наказав, аби охоронці вернулися додому.