— Одведи та й одведи й мою дочку туди, де була твоя: нехай і вона стане такою панією.
— Та й нехай же збирається; я одведу.
Вона зараз налагодила харчів — не попелу та печини, як дідовій дочці, а борошна, пшона і всяких ласощів. Поблагословила дочку:
— Слухай, — каже, — батька; куди він вестиме, туди й іди за ним.
Пішли, увійшли в ліс. А ліс темний-темний, дуби такі товсті, що чоловік не обніме, і хоч би де стежечка, так, немов там ніколи чоловіча нога не була, аж сумно якось.
Йшли-йшли, дивляться — стоїть хата на курячій ніжці. Вони увійшли в ту хату.
— Помагай біг!
Не чути нікого. Заглянула на піч — нікого.
— Ну, зоставайся ж тут, дочко, а я піду тобі дровець нарубаю, а ти тут поки звари вечеряти.
Вийшов і вп’ять прив’язав до вугла колодочку, а сам потяг додому. Вітер повіє, то колодочка стук-стук, а бабина дочка в хаті:
— То мій батенько дровця рубає.
Наварила вечеряти. Жде-жде — батька нема. От вона вийшла та й гукає:
— Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти!
Не чути нікого. Вона вдруге, втретє — не чути. Аж стукотить, гримотить Кобиляча голова.
— Дівко, дівко, одчини!
— Не велика пані — сама одчиниш.
— Дівко, дівко, через поріг пересади!
— Не велика пані — сама перелізеш.
— Дівко, дівко, зсади мене на піч!
— Не велика пані — сама злізеш.
— Дівко, дівко, дай мені їсти!
— Не велика пані — сама возьмеш.
— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!
— Не хочу.
— Коли ж ти, — каже, — не хочеш мене слухати, так я тебе з’їм.
Ухватила її, полізла на піч, забралась аж у самий куточок та й з’їла її,
а кісточки забрала в торбинку й повісила на жердочці.
А баба жде дочки ось-ось, як не видно — приїде в кареті панночкою.
У баби була сучечка, та така, що все правду казала.
От раз та сучечка бігає коло хати та й дзявкотить:
— Дзяв, дзяв, дзяв! Дідова дочка як панночка, а бабиної кісточки в торбинці.
Баба слухала-слухала, розсердилась, перебила сучечці ногу. А сучечка скака на трьох ногах та знов своєї:
— Дзяв, дзяв, дзяв! Дідова дочка як панночка, а бабиної кісточки в торбинці.
Баба перебила їй і другу ногу. Не вгамувалась сучечка — дзявкає та й дзявкає, аж поки поперебивала баба їй усі лапки. Вона тоді вже качається, а все-таки своєї — дзяв і інше… Розсердилась баба і вбила сучечку.
— Оце тобі,— каже, — за те, щоб не віщувала, проклята личина!.. Увійшов дід у хату.
— Піди-таки та й піди, діду, навідайся до моєї дочки: може, її вже й на світі немає.
Пішов дід, найшов ту хатку, де кинув бабину дочку. Увійшов — нема нікого. Він заглянув на піч — там висить торбинка. До торбинки — повна кісток.
— Правду, бачу, казала катова сучечка, — сказав він. Прийшов додому, показав бабі кісточки. Баба давай його лаяти:
— Ти, сякий-такий, нарошне оддав її звірякам, нарошне з світу зігнав.
І не було вже сердешному дідові просвітку до самої смерті…
Як був собі цар да цариця, а в їх у дворі криниця, а в криниці — корець, моїй казці кінець.
Коза-дереза
Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.
На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От дід і того сина прогнав.
На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От дід прогнав і бабу.
На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:
— А хто, хто в моїй хатці?
А коза сидить на печі та й каже:
От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
А ведмідь:
— От я його вижену! Побіг до хатки:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
Ведмідь і злякався.
— Ні,— каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і
питається:
— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
А вовк:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
— Отже, вижену.
Побіг вовк до хатки та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
Вовк і злякався.
— Ні,— каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:
— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
А лисичка:
— От я його вижену!
— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
— Отже, вижену.