— Бачите, все було так. Поступивши на роботу до Ремів, я одразу помітила, що тут щось не гаразд. Ані ікони тобі в квартирі, ані хрестика… Я принесла свій образок і повісила в кухні: нехай хоч там, де я працюю, буде по-християнськи. Правда ж?
Завірюха мовчки кивнув головою, і заохочена жінка торохкотіла далі:
— Я повісила ту ікону, і кілька днів ні господин, ні господиня її не помічали. Але якось у неділю пан Рем — у неділю він любив поспати — приходить на кухню по гарячу воду для гоління і бачить: висить образок. “Хто це повісив?” — запитує. “А я!” — відповідаю і дивлюся йому прямо в очі. Він якось так зморщився, похитав головою, потім засміявся та й каже: “Я бачу, Вероніко, що ви заводите тут свої порядки. Відносно кухні — згода, але в моїй кімнаті і в спальні, будь ласка, не прикрашайте стін”. Ну то я сказала, що мені досить, коли кухня буде прикрашена, але, по-моєму, у квартирі, де живуть католики, має бути все по-католицьки. Так я йому все й вилила, пане інспектор.
— Ну, а він що? — спитав Завірюха, усе ще не втрачаючи надії щось виловити з цієї балаканини.
— А він каже: “Я не католик”, і виходить з кухні. Єзус-Маріє, коли він отаке сказав, то я думала, що мене облили окропом. Зразу ж після обіду пішла до хазяйки, мовляв, я людина віруюча і хочу знати, що означають слова пана Рема. Пані якось зашарілася й каже: “Ми не католики, а протестанти, та зрештою це не має значення”, “Як кому, — відповіла я. — Для мене це важливо”. І все-таки, як бачите, я лишилася, бо протестант це теж християнин, хоч і гірший.
Сорок п’ять хвилин Вероніка Галка заливала капітана потоком слів, з яких більшість не становила для нього ніякої вартості, але час від часу в цьому потоці дрібниць і своєрідних філософських міркувань траплялося дещо важливе для його підозрінь і припущень. Тоді капітан занотовував на аркушику одне речення або лише кілька слів: “Постійні гості: начальник, лисий, товстий, в окулярах; якийсь “елегентний” пан, сивий, їздить власним автомобілем, сестра Вільгельміни, неодружена, живе в Лодзі і чимось торгує”.
На іншому аркуші капітан записав: “Прослухати стрічку магнітофона”. Він зробив цей запис тоді, коли Вероніка розповідала про “грамофон, на якому можна так зробити, що людина чує навіть саму себе”, і яким буцімто часто любила гратись Ремова.
З розповіді Вероніки поступово вимальовувалися картини буденного життя Ремів. Воно було добре відрегульоване, як хороший годинник. Рем щоденно точно о пів на восьму йшов на роботу і повертався о п’ятій або шостій годині вечора. Що він робив протягом цього часу — Вероніка Галка, звичайно, не знала. Зате добре знала і точно змалювала життя Ремової: різні домашні справи, покупки, зустрічі з кравчинею і кількома подругами, “забави” з магнітофоном. Раз на місяць господарі ходили в театр, раз на тиждень дивилися фільм по телевізору.
— Пан Рем був такий точний, — розповідала Вероніка, — що коли протягом тижня по телевізору передавали два цікаві фільми, то він наказував дружині вибирати один, який би вони дивилися разом. “Я не для того купив телевізор, щоб він крав у мене кожну вільну хвилину”, — цитувала свого чоловіка пані Рем, скаржачись на нього робітниці.
— Видно, у пана Рема було дуже багато роботи, — сказав Завірюха.
— Ой, було, було, — зітхнула Вероніка. — Покійниця не раз і не два нарікала, що, повернувшись додому, чоловік ще працює до пізньої ночі; а вона через кухню та його сорочки світу божого не бачить…
— А що він робив ночами?
— Того я не знаю, — знизала плечима Галка. — Але вранці я разом з хазяйкою часто ховала в сейф, який стоїть у кабінеті пана, величезні аркуші паперу з різними цифрами і написами. А недокурків після такої ночі, кажу вам, зо три дюжини лежало в попільничці. Бо треба визнати: на підлогу пан Рем ніколи попелу не струшував — такий акуратний був…
На аркушику Завірюхи з’явився новий запис: “Документи в сейфі”. Минали хвилини, чверті години. Капітан відчував, що вже стомився. Необхідність пильно стежити за словами Вероніки, старанне виловлювання того, що могло згодитися для слідства, непомітне спрямування потоку її красномовства на справи, які становили інтерес — усе це дуже стомлювало. Розмова з Веронікою Галкою триває ось уже півтори години. Капітан зітхнув: лише півтори години! Попереду ще два свідки, консультація з доктором Калюжним, а він уже так стомився, наче молотив. Завірюха вирішив закінчити допит.
— Ви пам’ятаєте ті слова, які пані Рем сказала вам незадовго до смерті?
Вероніка часто закліпала безбарвними віями і якось напівсвідомо спитала: