Микола Козакевич
"ВЕСТА" НЕ ЗНАЄ ПОЩАДИ
Повість
Скорочений переклад з польської С.В.Савкова
РОЗДІЛ І
1
вестибюлі міського управління міліції капітан Роман Завірюха нерішуче зупинився. Стрілки електричного годинника показували вісімнадцяту. Якщо поспішити, то ще можна з’їздити додому, переодягтись у цивільний костюм і встигнути на початок вистави. Він уже три дні носив у портфелі квиток до театру. Що там іде, Завірюха не пам’ятав. А втім, хіба не все одно? Найважливіше — одірватись від буденних турбот і подивитися на життя людей збоку, не беручи в ньому участі, хоч на дві години стати тільки глядачем.
— На все добре, пане інспектор…
Це останній свідок, якого він допитував п’ятнадцять хвилин тому.
— До побачення!
Капітан вийшов надвір. Біля під’їзду стояла темно-синя “Варшава”. Шофер, звичайно, спав.
— Агей, Юрек, прокинься! їдьмо!..
— О, пане начальник, очі просто самі злиплися, — виправдувався молодий шофер з хитрим обличчям. — Та й ви, далебі, ніколи своєчасно не закінчуєте. Все керуєте й керуєте, сидите й сидите в управлінні — тут і будильник засне…
— Я, друже, не керую, а працюю, — мовив Завірюха, сідаючи поряд з шофером.
— Говори до гори, а гора горою, пане начальник… — сказав Юрек, натискуючи педаль стартера, але одразу ж схаменувся. — Пробачте, будь ласка, це якось само вирвалось! Є таке прислів’я, ви, мабуть, знаєте!
— Знаю, знаю… А язик у тебе, мов суха мітла, — посміхнувся капітан. За рік він встиг полюбити цього спритного хлопця, який ніколи не ліз у кишеню за словом і був прямо-таки віртуозним шофером. Саме через це Юреку В’юну багато чого прощали.
— Щось ви, пане начальник, сьогодні наче не в собі… — зауважив Юрек, шкірячи трохи попсовані зуби.
— А що? — схаменувся капітан.
— Мотор уже кілька хвилин працює, а я так і не знаю, куди їхати…
— А-а… Їдьмо додому, на Мокотів. Там почекаєш, а потім одвезеш мене в Палац культури. І на сьогодні — все.
Автомобіль рушив. За кілька секунд вони в’їхали на яскраво освітлений прямокутник площі імені Дзержинського. Юрек впевнено маневрував у густому потоці автомобілів, який перекочувався через перехрестя двох вулиць — траси Схід—Захід і Нової Маршалківської. Він щось говорив капітанові, але той не звертав уваги, бо в думках знову і знову розбирав окремі свідчення у справі, яку вчора йому передали. Ця справа ще в районному відділенні міліції дістала умовну назву “Веста” і потрапила до Завірюхи в основному закінчена. Коли прийняти версію самогубства, то все тут здається ясним мов день. Але річ у тому, що, як слушно зауважив прокурор, самогубство це…
— “Чудове самогубство”…
Лише ці два слова з усієї балаканини Юрека В’юна дійшли до свідомості капітана, проте й цього було досить, щоб він опам’ятався і схопив шофера за рукав:
— Що ти сказав?
— О, боже, пане начальник, якщо ви так хапатимете за руку, то ми вріжемось в який-небудь стовп! У мене чутливе серце…
— Ти казав про якесь самогубство? — добивався капітан.
— Авжеж, я казав про ту виставу, на яку ви йдете. Вона зветься “Чудове самогубство”. Детектив на дванадцять актів. Мені розповідав Пелка з оперативного відділу.
Капітан на мить замислився і раптом коротко сказав:
— Стоп!
“Варшава” заскрипіла гальмами і зупинилася так рвучко, що приватний фіат, який їхав позаду, тільки чудом не наскочив на неї.
— Я передумав. Не поїду на спектакль. Ось тобі квиток, і можеш піти сам, якщо маєш охоту дивитися детективи на сцені. А в мене їх досить у житті…
— Вам завжди щось спаде на думку… Але щодо спектаклю, то я не заперечую… Одразу ж вирушаю, як тільки вас одвезу. Наказ, хоч який він важкий, треба виконати, — вдавано зітхнув Юрек і рвонув з місця так, що прохожі, дивлячись на машину з голубим міліцейським ліхтарем, думали: “Знову щось трапилося!..”
Капітан скоса глянув на шофера:
— Тепер, мабуть, знаєш, куди їхати?
— Відомо куди — до професора! Глобус працює, пане начальник!
Капітан закурив і вже не обізвався жодним словом, аж доки машина не зупинилася перед сірим будинком на Сольцю. Подзвонив. У відповідь люто загавкав собака, потім двері відчинились і на порозі, тримаючи за ошийник чудову ельзаську вівчарку, з’явився літній чоловік.
— О! Яка приємна несподіванка! — щиро зрадів господар. — Сам Шерлок Холмс власною особою! Тор, привітайся!
Собака почав ластитися, лизати капітанові руки.
— Я не перешкодив тобі? — спитав Завірюха, знімаючи плащ і вішаючи його на вішалці.
— Перестань гратися в чемність і заходь до кімнати… Я зараз приготую каву…
Господар, чалапаючи стоптаними нічними капцями, зник за дверима кухні. Але за хвилину його пишна сива чуприна показалася в дверях:
— Якщо хочеш випити чогось міцнішого, то візьми пляшку в бібліотеці. Чарки там, де завжди…
Капітанові не хотілося пити; він витягнувся у кріслі і поглядом окинув добре знайому кімнату. Тор, позіхнувши, ліг на підлозі і поклав свою красиву морду на туфель гостя.
Попід стінами стояли стенди з книжками. Великий дубовий письмовий стіл був завалений паперами. На стільцях, шафі, на підвіконні купами лежали газети та журнали. Кілька картин і зелений диван доповнювали обстановку кімнати. Вже десять років Завірюха товаришував з професором Верхаром, і за всі ці роки нічого не змінилося в його квартирі.
На шафі лежав невеличкий шкіряний чемодан з багатьма наклейками закордонних готелів. Глянувши на нього, капітан усміхнувся — згадав, як почалась їхня дружба. Саме цей чемодан колись украли у професора в поїзді Варшава—Париж. Це й привело Верхара до міліції, де він уперше зустрівся з Завірюхою. Капітан ще раз усміхнувся, пригадавши подив і майже забобонний жах професора, коли, вислухавши скаргу, Завірюха одчинив сейф і, вказуючи на чемодан, який там лежав, запитав, чи це не про нього йдеться.
— Та ви — чарівник! — вигукнув тоді Верхар.
— Ні, я не чарівник. Просто вам повезло, професоре, і Саме з цим чемоданом сьогодні вночі спіймали злодія, якого ми давно шукаємо… Ваш чемодан явно не приніс йому щастя.
Зате приніс їм обом. Вони познайомилися, а згодом і подружили, почали зустрічатися, відвідувати один одного дома. Дружина Завірюхи теж полюбила цього самотнього, з сивіючою борідкою чоловіка, який умів говорити про надзвичайно складні і заплутані людські справи так просто, ніби він із своєї квартири на п’ятому поверсі краще бачив і людей, і ті пружини, що керують їхніми вчинками.
— Ось і кава… Твоя улюблена, з вершками… — сказав професор, несучи на пластмасовому підносі дві чашки та кофейник. Тор блимнув оком на свого хазяїна і легенько стукнув хвостом об підлогу.
— Ну, Тор, тікай звідси, — гукнув на нього Верхар, — дозволь капітанові сісти до столика…
Собака неохоче підвівся, одійшов на півметра і знову ліг.
— Тор дуже швидко старіє, — похитав головою професор, — стає дедалі неповоротким і лінивим…
— Е-е, обгодовуєш його, собаці просто хочеться спати…
— То само собою, але десять років таки позначилися на ньому. Пам’ятаєш, який він був забавний, коли в 1948 році ти приніс мені його на іменини? Вип’єш до кави чарку “Мандаринового”?
Завірюха мовчки стежив, як професор наливав у маленькі чарочки чудовий лікер. Минулі десять років позначились і на ньому. Професор постарів. У борідці і на скронях стало більше сивих ниточок. Тільки погляд лишився той самий — гострий, бистрий, щомиті готовий спалахнути саркастичними іскорками. “Чи набагато він старіший за мене? — подумав капітан. — Років на п’ятнадцять…”
Дивною була ця дружба психолога і “поліцейського”, як називав себе жартома Завірюха. їх розділяло все: вік, освіта, професія. Але обидва трималися разом, і коли, бувало, тиждень—другий не зустрічалися — їм чогось не вистачало.