Читать онлайн "Зачарована Десна" автора Довженко Олександр Петрович - RuLit - Страница 1

 
 
     


1 2 3 4 « »

Выбрать главу





Олександр Петрович Довженко. Зачарована Десна

 В сьому короткому нарисi автобiографiчного кiнооповiдання автор поспiшає зробити вiдразу деякi визнання: в його реальний повсякденний свiт що не день, то частiше починають вторгатися спогади.

 Що викликає їх? Довгi роки розлуки з землею батькiв, чи то вже так положено людинi, що приходить час, коли вивченi в давно минулому дитинствi байки й молитви виринають у пам'ятi i заповняють всю її оселю, де б не стояла вона.

 А може, те й друге разом i в такiй же мiрi, як i непереможне бажання, перебираючи дорогоцiннi дитячi iграшки, що завжди десь проглядають в наших дiлах, усвiдомити свою природу на раннiй досвiтнiй зорi коло самих її первiсних джерел. I першi радощi, i вболiвання, i чари перших захоплень дитячих...

 До чого ж гарно i весело було в нашому городi! Ото як вийти з сiней та подивись навколо - геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвiте весною! А що робилось на початку лiта - огiрки цвiтуть, гарбузи цвiтуть, картопля цвiте. Цвiте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, бурякiв, лободи, укропу, моркви! Чого тiльки не насадить наша невгамовна мати.

 - Нiчого в свiтi так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало. Коли вилiзає з землi всяка рослиночка, ото менi радiсть,- любила проказувати вона.

 Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед лiта вони вже не вмiщалися в ньому. Вони лiзли одна на одну, переплiтались, душились, дерлися на хлiв, на стрiху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю.

 А малини - красної, бiлої! А вишень, а груш солодких, було. як наїсися,- цiлий день живiт як бубон.

 I росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькi, ходили, мов у лiсi, в якому пiзнали першi мозолi на дитячих руках.

 А вздовж тину, за старою повiткою, росли великi кущi смородини, бузини i ще якихось невiдомих рослин. Там неслися кури нишком од матерi i рiзне дрiбне птаство. Туди ми рiдко лазили. Там було темно навiть удень, i ми боялись гадюки. Хто з нас у дитинствi не боявся гадюки, так за все життя й не побачивши її нiде?

 Коло хати, що стояла в саду, цвiли квiти, а за хатою, проти сiнешнiх дверей, коло вишень,поросла полином стара погребня з одкритою лядою, звiдки завжди пахло цвiллю. Там, у льоху, в присмерку плигали жаби. Напевно, там водилися й гадюки.

 На погребнi любив спати дiд.

 У нас був дiд дуже схожий на бога. Коли я молився богу, я завжди бачив на покутi портрет дiда в старих срiбнофольгових шатах, а сам дiд лежав на печi i тихо кашляв, слухаючи своїх молитов.

 У недiлю перед богами горiла маленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на дiда, особливо коли дiд часом пiдстригав собi бороду i випивав перед обiдом чарку горiлки з перцем, i мати не лаялась. Святий Федосiй бiльш скидався на батька. Федосiю я не молився, в нього була ще темна борода, а в руцi гирлига, одягнена чомусь у бiлу хустку. А от бог, схожий на дiда, той тримав в однiй руцi круглу сiльничку, а трьома пiчками другої неначе збирався взяти зубок часнику

 Звали нашого дiда, як я вже потiм довiдавсь, Семеном. Вiн був високий i худий, i чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода бiла. I була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких лiт. Пахнув дiд теплою землею i трохи млином. Вiн був письменний по-церковному i в недiлю любив урочисто читати псалтир. Нi дiд, нi ми не розумiли прочитаного, i це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу.

 Мати ненавидiла дiда i вважала його за чорнокнижника. Ми не вiрили матерi i захищали дiда од її нападiв, бо псалтир всерединi був не чорний, а бiлий, а товста шкiряна палiтурка - коричнева, як гречаний мед чи стара халява. Зрештою, мати крадькома таки знищила псалтир. Вона спалила його в печi по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб вiн часом не вибухнув i не рознiс печi.

 Любив дiд гарну бесiду й добре слово. Часом по дорозi на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, вiн довго стояв посеред шляху i, махаючи пужалном, гукав услiд подорожньому:

 - Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нiкуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй бог здоров'я,- зiтхав вiн лагiдно, коли подорожнiй нарештi зникав у кущах.

 - А хто вона, дiду, людина ота? Звiдки вона?

 - А бог її знає, хiба я знаю... Ну, чого стоїш як укопаний? - звертався дiд до коня, сiдаючи на воза.- Но, трогай-бо, ну...

 Вiн був наш добрий дух лугу i риби. Гриби й ягоди збирав вiн у лiсi краще за нас усiх i розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, з старою грушею i дубом - з усiм живим, що росло i рухалось навколо.

 А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчiйкою риби i принесемо до куреня, вiн, усмiхаючись, докiрливо хитав головою i промовляв з почуттям тонкого жалю i примиренностi з бiгом часу:

 - А-а, хiба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали. Ото з покiйним Назаром, хай царствує, як пiдемо було...

 Тут дiд заводив нас у такi казковi нетрi старовини, що ми переставали дихати i бити комарiв на жижках i на шиї, i тодi вже комарi нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, i вже давно вечiр надходив, i великi соми вже скидались у Деснi мiж зiрками, а ми все слухали, розкривши широко очi, поки не повергались в сон у запашному сiнi пiд дубами над зачарованою рiчкою Десною.

 Найкращою рибою дiд вважав линину. Вiн не ловив линiв у озерах нi волоком, нi топчiйкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони нiби самi пливли до його рук. Казали, вiн знав таке слово.

 Влiтку дiд частенько лежав на погребнi ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припiкало так, що всi ми, й наш кiт, i собака, i кури ховалися пiд любисток, порiчки чи в тютюн. Тодi йому була найбiльша втiха...

 Бiльш за все на свiтi любив дiд сонце. Вiн прожив пiд сонцем коло ста лiт, нiколи не ховаючись у холодок. Так пiд сонцем на погребнi, коло яблунi, вiн i помер, коли прийшов його час.

 Дiд любив кашляти. Кашляв вiн часом так довго й гучно, що скiльки ми не старалися, нiхто не мiг його як слiд передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старi люди по дiдовому кашлю вгадували навiть погоду.

 Часом, коли сонце добре припече, вiн аж синiв увесь вiд кашлю i ревiв, як вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була та грижа, i закарлючуючи догори ноги, зовсiм як маленький.

     

 

2011 - 2018