Читать онлайн "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя" автора Яхнина Евгения Иосифовна - RuLit - Страница 1

 
...
 
     


1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 « »

Выбрать главу
Загрузка...

Євгенія Яхніна

ЖАК ВІДВАЖНИЙ З СЕНТ-АНТУАНСЬКОГО ПЕРЕДМІСТЯ

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад з російської Петра Сліпчука

Малюнки Владлена Большевикова

Перекладено за виданням: Е. Яхнина. Жак Отважный из Сент-Антуанского предместья. «Детская литература», М., 1968.

Розділ перший

НАКАЗ БАБУСІ ПЕЖО

— Пиши! Пиши! Не позіхай. Бо так ми й до завтра не закінчимо! На чому ми зупинилися? — Бабуся Пежо рвучко підвела сиву голову і, не чекаючи відповіді Жака, вела далі: — Ну, пиши… «Все, чим ми володіємо, — це невеличка ділянка землі. Чверть її займає город, чверть — виноградник. Оце й усе, що ми маємо. Бачите самі, які ми багаті. Минулого року я зі своєї чверті зібрала винограду якраз на чотири бочки вина й продала його в Парижі за чотири луїдори[1]. Для нашого милостивого короля я з кожної бочки віддала по шістдесят шість ліврів[2], а всього виходить двісті шістдесят чотири ліври».

Бабуся помовчала, замислившися, а тоді знову заходилася диктувати:

— «А ще я сплачую нашому милостивому королю не багато не мало — п'ятдесят два ліври подушної податі та податку за те, що я народилася бідною і не належу до стану аристократів, і ще за те, що розводжу виноград. Усього тільки п'ятдесят два ліври! І це тому, що я стара. Мені, з вашого дозволу, дев'яносто вісім років! Кажуть, що коли я витрачаю на прожиток чотириста ліврів на рік, то повинна заплатити милостивому нашому королю ще двісті. Ось і виходить, як не рахуй, за свою ділянку я плачу на рік двісті шістдесят чотири, та ще п'ятдесят два, та двісті — разом п'ятсот шістнадцять ліврів. Рахувати ж я, слава богу, вмію!»

Бабуся Пежо зупинилася, щоб перевести подих. Жак скористався з цього й розправив затерплі пальці. Але бабуся Пежо була невтомна.

— Я вже не скаржуся на те, що сіль, тютюн, черевики, чепчики — все, що я купую, належить його величності. Але ж чому, хотілося б мені запитати його величність, у сіль, яку мені продають, кладуть усіляке сміття?

Маю я ще одне лихо, панове представники Генеральних штатів. Як на гріх, я живу поряд з великим сеньйором. Чого тільки в нього нема! Є в нього й гарна прудка тварина. Називається вона чи то козуля, чи то олень. І їй, бачте ви, в парку сеньйора мало місця. От козуля й унадилася ламати мою огорожу, жерти мою капусту і мій виноград, гризти кущі! А я не маю права й доторкнутися до неї. Щоправда, пан суддя пояснює, що так і має бути! Адже козулі треба гуляти? Треба! А хіба когось обходить, що в мене шестеро дітей, стільки ж невісток і зятів, та онуки й онучки, а разом двадцять вісім душ! їсти ж усім треба! Тільки не подумайте, що всі ми розміщуємося на моїй ділянці. Якби це було так, то курці не лишилося б місця, де знести яйце. Але ж годівниця в нас таки одна. Оце двох моїх онуків забрали в рекрути. Щоб їх викупити, треба багато грошей — три тисячі ліврів. А вся моя земелька коштує разом сто п'ятдесят. Звідки ж їх узяти!

Вислухайте ж, що вам скаже стара Пежо. Жити мені вже недовго, і я люблю рідну країну і свого короля.

Але якщо нічого не зміниться, ось яку пораду дам я своїм дітям і онукам перед тим, як переселитися в кращий світ. «Ідіть, — скажу я, — шукайте собі інше сонце, іншу батьківщину, де повітря чистіше, а люди добріші. Навіть у тій країні, де живуть людожери, нема такої жорстокості, як у нас».

Усе це я висловила збирачеві податків, коли два тижні тому він прийшов, щоб перевірити, скільки вина налила я у свої бочки. І знаєте, що він мені відповів? До речі, забула вам сказати: мене звуть, або, вірніше, звали, коли я була молодою, Марго. Отож, уявіть собі, він ляснув пальцями й каже: «Марго, що я бачу! — а потім раптом як заспіває:

Марго, душа, що ж ти мовчиш. Пропало враз вино! Та ти ж за працею не спиш, А в бочці голе дно. Куди ж подівся урожай, Хто все украсти міг? У нас же не земля, а рай, А в бочці — як на сміх!

Сподіваюся, ти від моїх слів апетиту не втратиш, га, Марго?»

Чи бачили ви такого нахабу? Це він мені каже про апетит! Коли це будь-хто із сім'ї Пежо не мав доброго, здорового апетиту? І хіба в ньому справа! Дайте ви, панове, доброго потиличника тому лобуряці, щоб він забув дорогу до нашого «раю»! Помстіться, будьте ласкаві, за бабусю Пежо усім отим охочим лазити по бочках, щоб більше не кортіло! Змусьте їх узятися до діла! Нехай вони гарненько попрацюють руками, а то нині в них руки не ворушаться, так побила їх панська хвороба — подагра. Тоді вони й на шлунки не скаржитимуться, а то, бачте, вони жеруть усе, а перетравити нічого не можуть: ні бульйону, ні бісквітів, ні цукру, анічогісінько з тих наїдків, що нам і не сняться! Зрубайте ж ці непотрібні дерева, вони придатні тільки на дрова!

вернуться

1

Луїдор — золота монета, запроваджена за Людовіка ХIII.

вернуться

2

Лівр — старовинна французька срібна монета.

     

 

2011 - 2018