Адріан Кащенко
ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО
Оповідання з минулого -------------------------
I
На горбочку біля Базавлука, там, де річка, падаючи в Дніпро,
розлилася просторим, як море, лиманом Великі Води, за часів
Запорозької Січі стояли три хати, а навколо хат, поприсідавши до
землі, мов паляниці на черені, жовтіли солом'яними стріхами комори,
повітки, сажі й інші будівлі хліборобсько-скотарського господарства.
За межами тих будівель, далеко на гору, розстилався степ, а від хат
збігали униз до лиману кучеряві садки та зелені, обсаджені тополями й
вербами, левади. То були зимівники трьох товаришів, старих запорожців:
Балана, Лантуха та Луб'яного. Багато вже років жили вони тут під
захистом недалекої Запорозької Січі, тихо та спокійно випасуючи понад
лиманом на вільному степу великі косяки коней і гурти товару та
засіваючи невеликі лани всякою пашницею. Того вечора, що з нього
починається моє оповідання, коли золоте сонце, схилившись уже до
обрію, вигравало на блакитному, блискучому просторі лиману своїм
жовтогарячим промінням, на призьбі найближчої до лиману хати сидів з
люлькою в зубах власник одного з зимівників сивовусий дід, запорожець
Дмитро Балан. Глибокі. зморшки, що вже давно склалися на чолі старого
козака, за останні тижні вдвічі поглибшали, а в довгих його вусах
посивіли останні волосини і вже не нагадували про те, що цей сивовусий
дід був колись чорнявим, бравим січовиком. Люлька запорожця на велику
йому докуку сьогодні чомусь не курилася, розпалювати ж її та колупати
протичкою козаку було дуже незручно; бо в нього була тільки одна -
права рука; замість лівої ж у рукаві сорочки теліпався тільки
невеликий цурпалок. Коли старий козак позбувся своєї руки, у
Запорозькій Січі ніхто не пам'ятав, бо тому вже минуло більш ніж п'ять
десятків років. Сталося те ще тоді, коли Балан був зовсім молодий - за
часів кошового Гордієнка. - Було се тоді, - одповідав сам Балан тим
цікавим, хто його розпитував, - коли запорожці з наказним кошовим
Якимом Богушем обороняли од ворогів Стару Січ на Чортомлику... Та так
обороняли, що всі січові окопи своїм трупом завалили... Хто ж не поліг
на смерть, як сам Богуш, ті лишилися на віки каліками. Видужавши після
того нещастя, Дмитро пішов до свого роду під Білу Церкву та там і
одружився, щоб було кому біля каліки походити. Проте жив Балан на
правобережній Україні недовго, бо там панували й хазяйнували поляки і
гнітили український люд ще гірше, ніж перед часами Богдана
Хмельницького. Він переїхав на Гетьманщину, маючи на думці спокійно
дожити віку, та тільки трохи не вскочив там у пазурі кріпаччини. Тоді
згадав Балан вільні степи й простори лиману Запорожжя, згадав Великий
Луг несходимий, де ще гуляла козацька воля і, покинувши з розпукою в
серці пригноблену Україну, перейшов з дружиною на Запорожжя і осів
зимовником біля Базавлуку. Тут, біля лиману, насадив він садок,
упорядкував пасіку й господарство і прожив зі своєю дружиною, не маючи
дітей, більше як тридцять років, після смерті ж жінки одружився з
дочкою свого сусіда Лантуха і з нею прижив Івана та Галю. На велике
горе старого козака через десять літ померла й друга його дружина,
лишивши йому двох дітей-недолітків. З того часу старий запорожець
віддав всю свою душу дітям і найбільше Галі, бо вона нагадувала йому
свою матір, котру старий січовик любив більше за свою власну душу. Хоч
і дуже тужив старий за своєю коханою дружиною, а проте, втішаючись
дітьми та працюючи біля господарства, забував він потроху своє горе.
Тільки останнім часом старого запорожця обступили турботні й тяжкі
думи і мов рій бджіл вони крутилися, гуділи й боляче шпигали його
чоло. Вже три тижні старий Дмитро ходить смутний, ні з ким не
розмовляє і не любується, як бувало щодня, своїми добрими кіньми, що
цілими косяками вільно ходили по степах, ні круторогими волами, що
викохав він собі на втіху, ні кучерявим садком, що власними руками
насадив він і виростив. Ніщо не миле тепер Дмитрові і ніщо не може
його розважити, бо сталася тяжка і зовсім незрозуміла для нього подія:
прийшло до Запорозької Січі російське військо, закувало січову
старшину в кайдани, а в товариства одібрало зброю та звеліло всім іти,
хто куди знає. Ту лиху вість приніс Баланові з Січі його син Іван і
розказав ще, що сивоусі січовики, мов осиротілі діти, умиваючись