під кригою рибальство було й нецікаве. Демко взявся, було, до тих
книжок, що купив у Самарському монастирі, та тільки всі вони були про
житія святих і не цікавили молодих козаків. Думки обох запорожців
полинули до Січі, на Дунай; та й на свою рідну Січ, що покинули вони
на Підпільній, їм дуже захотілося глянути, бо й Демко і Гнат ніяк не
могли собі уявити ні того, що було тепер на Підпільній, де півроку до
того шуміло й гуляло товариство, ні того, що було на невідомому,
таємному Дунаї. Як на лихо ні з Підпільної, ні з Дунаю не доходили до
Базавлуку ніякі звістки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од
шляхів і ніхто до нього не завітав.
Наприкінці зими Рогоза не втерпів і сказав Галі, що хоче поїхати
верхи, подивитись, що робиться на Підпільній, у Січі, але Галя прямо
уп'ялася в нього:
- Не їзди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Січі,
так наказували, щоб і не повертатись до неї. Як же ж ти поїдеш туди?..
Тебе заарештують і заберуть у москалі.
Жаліючи Галю, бо вона вже мала по весні стати матір'ю, Демко не
хотів турбувати її і рішив почекати ще деякий час.
Нарешті зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й
плавні почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а
в садках почали удудукати чубаті одуди, забуркотіли горлиці... нарешті
закувала й зозуля, а тут у Галі знайшлася й дитинка - маленький син
Миколка.
Нема чого й говорити, що всі тому Миколці дуже зраділи. Демкові
вже годі нудьгувати - почав допомагати Галі сповивати сина, та й дід
Дмитро кілька разів на день підходив тихенько до колиски глянути на
немовлятко.
Скоро почали міркувати про те, де малого охрестити і зважали за
краще зробити се у найближчій церкві: у Старому Кодаку.
Як тільки Галя одужала, Рогоза запряг воза і удвох з Галею повезли
дитину до попа.
Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг старої фортеці
будувалося чимало хат, а в ліву руку од Кодака, ближче до Половиці,
будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всі новини та
розпитуючи вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядів свого
товариша з Платнирівського куріня - Гната. Він ледве пізнав Гната, бо
той був вбраний не по-запорозькому і навіть штани на ньому були сині,
а не червоні.
- Гнате! - гукнув Рогоза.
Той наблизився і, пізнавши товариша, почоломкався з ним.
- Ти що тут робиш у Кодаці? - спитав Демко. - Чи не оселився тут?
- Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всіх,
запорожців, хто приписався у лоцмани, лишили вільними і грунту нам
дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти.
- А хто не приписався?
- Хто не приписався у лоцмани, тих всіх повернуть у кріпаків.
У Галі з тих речей похололо на серці. Рогозі ж вони здавалися
неймовірними. Може, справді воно й станеться так з бурлаками, але він.
Рогоза, сидить біля грунту і має з тестем власний зимовник і все
господарство.
- А що ж то в долині за нова слобода будується?
- То все наші запорожці осідають. Все лоцмани... Через те й село
Лоцманською Кам'янкою прозвали.
- Ну, а товариство, що пішло на Дунай, які е чутки?
Гнат зразу злякано оглянувся.
- Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалі почують, а їх тут до
біса вештається, то буде й тобі й мені лихо.
Він нахилився ближче до Рогози і почав говорити, поспішаючись:
- Живуть наші вільно у Турків по всьому Буджаку. І лимани султан
всі їм подарував. Приходили звідтіля місяців зо два до сього братчики
Голка та Книш, щоб товариство підмовляти переходити за Буг до турків.
Дехто було вже й піднявся йти, аж тут москалі Галку й Книша схопили та
й забили у кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як ті
миші: вийдеш з хати, та й озираєшся на всі боки; а в хаті й слова про
запорозьку волю не промов, бо по всіх хатах москалі стоять. Прощай,
товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив.
Тільки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далі, як
до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями.
- Що за людина? - гукнув він до Рогози, спинивши воза.
Рогоза розказав, по якій справі приїхав.
- А що ж се за вбрання на тобі? - показав унтер на кармазиновий
жупан козака.
- Запорозьке...
- Щоб зараз мені не було! - почав гримати на Демка унтер, вип'явши
на нього свої великі баньки. - Немає запорожців, не повинно бути й
їхнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возі, бо вже як я сам стягну