вільне життя. У пікінери я можу вас і без губернського правління
віддати... на те у мене наказ є. Якщо так по добрій волі йдете, то
ідіть з Богом догуляйте, а завтра я й виряжу вас у Самар. - От
спасибі, що недовго тут держатимете... - сказав Петро. - Коли б
скоріше до війська, бо воювати притьмом хочеться! Вклонившись
городничому, Петро махнув рукою товаришам: - Ну, панове, ходімте та
вдаримо сьогодні ще лихом об землю! - Тільки глядіть, бешкету не
чиніть, - гукнув услід козакам городничий і почав розпитувати
підручного про інші справи в місті. Петро справді повів товаришів
знову на базар та завів до шинку, на берег же до дуба нікого й не
пустив іти, щоб поліцаї не вистежили, що у запорожців стоїть дуб
напоготові. Тільки коли вже смеркло, козаки пішли у берег і, діждавши
Гайдабуру з його жінкою, після третіх півнів відпихнули дуба на воду і
попливли вниз за водою. На сході небо почало біліти. Зірки зблідли,
стеряли свої яскраві проміння і одна по одній зникли з очей козаків.
Темний, як ніч, Дніпро почав на сході вкриватись спершу срібним, а
далі срібно-рожевим килимом. Кайдаки міцно спали, як і та воля, що її
приспали тут пани городничі. Демко Рогоза, що був під час всієї
подорожі дуже сумний і небалакучий, нарікав щодня на те, що брат Петро
не поспішає, тепер повеселішав, радіючи як з того, що так щасливо вони
уникнули у Кайдаках пригоди, так і з того, що до Базавлуку тепер було
вже недалеко, і він скоро побачить свою Галю, пригорне її до серця,
приголубить, заспокоїть після нелюдського життя, тяжких образ та мук і
повезе разом з любим сином на вільне життя, до лиманів, під захист
нової Задунайської Запорозької Січі. - Добре викрутилися, - обізвався
під той час Петро, - та тільки що будемо робити без харчу? За тими
поліцаями не довелося навіть хліб купити. Всі сиділи стомлені й
невеселі. Саме тут на білуватому обрії неба виник з темної пелени
Дніпра Монастирський острів, а проти нього, над скелями Дніпра,
визначилася біленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник,
Демко пригадав, що у старого запорожця чимало в млині робітників, а де
багато людей, там повинно бути й багато харчів. - Не журися, Петре, -
обізвався він. - Підверни дуба до Глобиного млина, так будуть у нас і
харчі.
XV
Коли трохи розвинілося, дуб пробігав уже повз Половицю. Не більше
як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покійним своїм
тестем, а вже які помітні сталися тут одміни. Запорозьких зимовників
понад Половицею вже не було, а натомість по долині будувалися великі
будинки. У праву ж руку од хати Глоби, поміж скелями та по каміннях
будувалася ціла слобода.
Дуб наближався вже до протоки між Монастирським островом та млином
Глоби. Чарівне було се місце за часів Запорожжя, не те, що тепер, коли
всю голову острова побили на камінь та продали на брук
Катеринославських вулиць та на будівлю мосту через Дніпро. Та голова
була дуже висока і скидалася на велике замчище. З правого боку
протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такі високі скелі,
що од води до верху їх із рушниці б не досягнути. І от ті височенні
скелясті гори, уквітчані кучерявими дубами, мов вартові, стояли по
обидва боки протоки, зазираючи у її прозірні води.
Всі подорожні, захоплені красою берегів, з напруженням дивилися,
як їхній дуб сунувся у протоку, мов у темну пащу звіра.
- Ану, ти, вчений! - зненацька гукнув Петро до Демка. - Прочитай
лишень, що то на тих дошках написано!
Демко тільки тепер, коли брат звернув його увагу, помітив, що й на
острові і на березі стояли стовпи, а на стовпах були поприбивані
дошки. Придивившись убік острову, Демко голосно прочитав:
- Острів князя Прозоровського!
Перевівши ж очі на берег, додав:
- Власність світлійшого князя Потьомкіна!
- Бодай би тобі заціпило з твоєю наукою! - знервовано гукнув Петро
і плюнув набік спересердя.
- Та се ж Глобин сад і млин, і хата! - загукали всі. - Ми ж всі
знаємо, що тут всяку рослину Глоба садив власними руками!
- Ще й досі не розумієте? - сердито буркнув Петро. --Ще й пан
Шостак не навчив вас розуму! - Було все Глобине, а тепер виходить, що
й все, що придбав Глоба, і сам він стали власністю світлійшого!
Смутні стали козаки і одвели очі од скель, неначе ті скелі вже
нелюбі їм стали... А велика бистря Дніпрової протоки, неначе навмисне,
щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так підхопила дуба, що козаки