сила бузку. Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в
саду була так вихована, як дитина, і не хотів йняти віри, щоб все те
зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслідками своєї
праці і радіючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито
говорив: - Ось де мої укохані діти! Ось де мої нащадки на сьому світі!
Якщо вони мають душу, то згадають мене після смерті. Далі Глоба
показав Баданові все своє господарство і повів у берег Дніпра, де,
притулившись до скелі, шумів колесами млин і стояли, прив'язані до
коріння осокорів, великі й малі човни. - Забагатів я! - сказав Глоба
Баданові, коли всі верталися вже до хати. - Бач: у мене млин, всяка
худоба нелічена, зимовник на дві половини... Ще й другий зимовник і
другий сад єсть у долині біля річки Половиці... А нащо мені все оте?
Мені вже час про спасеніє душі подбати. Віддам, мабуть, все добро на
Самарський Миколаївський монастир, та й сам піду туди віку доживати.
Увесь вечір приятелі згадували про своє минуле життя та гадали про
майбутню долю Запорожжя і тільки пізно після вечері полягали спати.
Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на віз харчів і, взявши з
млина двох наймитів, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей
разом з їхнім возом і волами на той бік Дніпра. Ще не встало сонце, як
наші подорожні були в дубі і, протягши його деякий час понад берегом,
щоб легше було обминути передні скелі Монастирського острова, рушили
упоперек широкої річки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на
стерні, проводжаючи товариша, сидів сам Глоба. Прудкі хвилі річки враз
підхопили дуба і понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелі
острова. Та тільки їм не пощастило: дужа рука крем'язного запорожця
міцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на другий бік
великої річки. За півгодини дуб був біля берега. Наймити допомогли
Демкові викотити з нього воза; запрягти ж було недовго і через кілька
хвилин подорожні, попрощавшись з Глобою, поїхали далі, прямуючи поміж
піскуватими кучугурами та шелюгами верболозів до Самарського шляху.
Тільки увечері, коли вже сідало сонце, наші подорожні в'їхали у
стародавнє запорозьке місто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимів
і приятелів, та тільки старий запорожець, побачивши, що по всіх дворах
та вулицях міста сновигали драгуни, улани й інші москалі, не схотів
ставати у Самарі на ніч. - Цур їм, тим москалям! - говорив він. - Од
них і поли вріж та тікай, бо без лиха не минеться! Найбільше він
боявся за Галю, - і справді, поки вони переїхали місто, москалі дуже
зачіпали її, вигукуючи всякі сороміцькі прислів'я та пісні, так що
бідна дівчина врешті почала плакати і з очима загорнулася хусткою.
Проминувши серед міста нову велику церкву на дев'ять високих бань, віз
незабаром спустився до річки Самар, до того місця, де коштом Війська
Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубів. Чубаті
запорожці-дубовики вже пошабашили на ніч і сиділи у березі біля
таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олії, що її
кухар чимало всипав у таганок. Подорожнім довелося б тут і ночувати,
коли б Глоба не поклав на віз побратимові баклажку з горілкою. Добрий
могорич і щире слово Балана піддобрили дубовиків і вони перевезли
подорожніх на другий бік річки.. За річкою віз потягся лісом,
поринаючи колесами в піску і підкидаючись на коріннях віковічних
дубів. Темрява ночі хутко оповила землю, а за рясними віттями дубів до
землі не доходив навіть промінь зірок. Проте старий козак ніколи не
забував стежки, по котрій проїхав хоч один раз за життя і тепер, не
вважаючи на темряву, він за півгодини потрапив до воріт монастиря.
Тут, біля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпеці від
москалів і, не наважуючись турбувати ченців уночі, не дозволив Демкові
стукати у ворота, а розташувався на ніч під парканом монастиря.
Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець і впустив
подорожніх у двір. Балан зразу ж пішов до отця ігумена перебалакати
про свою справу, але виявилося, що вінчати в той день не годилося, й
ігумен наказав діждати завтрішнього. Весь ранок Рогоза ходив з Галею
по монастирському садочку і поза огорожею в лісі. Ніхто не бентежив
тут лісового птаства і воно щебетало, скрекотіло й виспівувало по
кучерявих дубах так, що здавалося, все повітря повне тих звуків;
людського ж голосу тут ніде не чуть було, і здавалося, що за паркан