Выбрать главу

Важлива подія відбувається 401 року, коли візіґоти обирають нового конунга – Аларіха Балта (376–410). Йому тільки 25 років (!), але він обдарований усім, чим тільки можна. Виправдовує своє ім’я – Аларіх (Багатий Усім). Він був дитиною зловісної війни, бо його мати тікала з батьківщини вагітною. На конунга чекають тільки дев’ять років життя, але вони знесмертять його.

Щодо прізвища (чи прiзвиська?) Аларіха, то тут важко твердити щось однозначне: назва народу? – навряд. Бо, по–перше, це є назва збірна, узагальнююча, та ми вживаємо її радше тому, що сьогодні рештки цих людей живуть саме біля Балтику; тоді могла бути інша назва (як була). По–друге, закони розвитку мови є такі, що слова з дещо абстрактною чи узагальненою семантикою – з’являються радше пізно, ніж рано. Фердінанд Ґрегоровіус у своїй “Iсторії Риму” твердить, що це наче від “бальтес”, а то є ніби почесне звання, якого Аларіх домігся на службі в римській армії. Вони там у себе, у досі зроманізованій Європі, – таке полюбляють: вистрiнчуватись “по стойкє смірно” перед згнилою півтори тисячі років тому iмперією. Як хтось там з отих неокресаних “варварів” (до речі – часом, їх власних предків) – якось зумів записатися до Історії, – значить? – значить пройшов римську школу, – дослужився, принаймні, до римського сержанта. Смішно, чи не так? Але, латиною “балтес” то буде пояс, перев’язка або відповідна частина кінської збруї. Отже, прийдеться пошукати самим, та десь в іншому місці.

Тюркськими мовами слово “балт” може означати сокиру, i в цьому відчувається щось тепліше. Справа в тому, що на Поділлі й далі на захід довший час жили такі собі, за римськими джерелами – скири, або – правдоподібно, просто “сокири”. З цього народу походив, зокрема, конунг Одоакер, який 476 зліквідував офіційно Західну Римську імперію, перетворивши її на королівство Італію. Слово “сокира” може походити з балтицьких мов, бо сучасною литовською – “сукірвіс” – це ті, що “з сокирами”. Саме з цих людей вийдуть потім, уже за слов’янської доби, відомі “кривічі”, предки білорусів, за якими латиші й досі називають усіх росіян – “кріеве”.

Ґот мав тюркське прізвисько? – не біда. Зайве свідчення того, як уже на той час “все переплуталося в царстві скитськім”, – ґотське та гунське.

Аларіх розпочинає ризиковані військові ігри з Імперією, які кінчаються на тому, що армія візіґотів облягає Рим. Їх небагато, всього 50 000 кінних ґотів на добрих ґотських конях, але й Рим уже не є столицею, навіть – Заходу: столиця й імператор у Равенні.

Аларіх не штурмує добре укріплений Рим, він морить його голодом. Вимагає, насамперед, репарацій – відшкодування своєму народові (та – й останнім біженцям з України) за роки римських поневірянь у Мезії. Вимагає він і “негайного звільнення всіх римських рабів, які можуть довести, що вони є варвари”. А це – цілком новий аспект у тодішньому міжнародному праві: конунг візіґотів виступає від імені всіх варварів, не лише скитів. Він спочатку грає з Римом як та кішка з мишою, та коли йому відмовляють у його вимогах – займає його. Едвард Ґіббон (1737–1794) у своєму монументальному “Падінні Римської імперії” твердить, що ґоти навіть не штурмували Вічне Місто. Їм уночі відчинили ворота Салара римські раби, та колишня столиця прокинулася від переможного реву ґотських трембіт. До речі, слово “трембіта” збереглося не тільки у колишньому домені візіґотів, але – в тому ж значенні – й у сучасному словникові шведської мови.

Ґоти – аріанські християни, та не плюндрують місто, але зтягують з нього – цілком офіційно, – величезну контрибуцію. Але, враження від зайняття Риму є, по всьому світові, – неймовірне: “Урбс капта!” – “Місто – здобуте!” Особливо ламентують з цього приводу батьки церкви. Адже, Рим тепер є головним осередком християнства. Вони і вбачають у цьому кару Божу за римські гріхи; яких, треба визнати, – у минулому було таки немало (див. Доп.7)

Немало за них було зідрано й грошей, за ці гріхи. (Кажуть, що коли Аларіх назвав перед римським сенатом остаточну суму: сенатори зблідли. А старіший з них, спікер, – наважився несміливо запитати: “А… що ж тоді полишиться нам?”… На що Аларіх посміхнувся був, ніби, своєю чарівною посмішкою, та заспокоїв римських можновладців: “Як це – що? А ваші життя, достойні панове сенатори, – хіба вони так вже нічого й не варті?”

...