- О, то давня історія! Дуже, дуже давня! - засміявся він. - Я дістав це ім’я через одного мого друга.
- Через ангела в блискучих латах? - згадалася Галі ікона з Михайлівського монастиря.
- Ні, через людину.
- Хіба ви дружите з людьми? - знову ляпнула Галя й прикусила язика. Як вона могла забути - в людей же є ангели-охоронці!
- Я не був його охоронцем, - сказав Ангел Золоте Волосся. - Проте ми заприятелювали.
Галя знітилася. Про ангелів-охоронців вона не питала. Здається, він читав її думки.
- Я вперше звернув на нього увагу, коли ще він був твоїм ровесником. Батько привів його вчитися.
- Ангели дружать зі школярами? – перепитала дівчинка.
- Іноді дружать, - знизав плечима ангел. - Хіба це дивно?
- Та, мабуть, ні, - невпевнено відповіла Галя.
Той хлопець її зацікавив. Яким він був, що ангел потоваришував із ним? Святим та Божим, з ранку до ночі молився? Чи, навпаки, звичайною дитиною? Тільки, мабуть, розумів у цьому житті трохи більше, ніж проста дівчинка і навіть не відмінниця Галинка Супрун з 4-Б класу. От би про нього дізнатися…
- Якщо хочеш, можеш його побачити. Хай станеться... одне невеличке диво, - добродушно примружився золотоволосий юнак.
3. ХЛОПЧИНА З МИНУЛОГО
Що трапилося далі, Галя не могла пояснити. Вона відчула легке запаморочення, - на коротку мить, а проте все довкола невпізнанно змінилося.
Світило сонце, шелестіли дерева під теплим літнім вітром, що гнав у небі купчасті білі хмарки. Галя ніби дивилася суперсучасне кіно в 3D-кінотеатрі з напрочуд яскравими кольорами і звуками, а сонце навіть пекло їй ніс. Проте замість кінозали навколо розлягався неозорий простір, а під високою кручею, на якій вона опинилася, широко синів... Дніпро?
- Так, Дніпро, - підтвердив Ангел Золоте Волосся. Принаймні він теж перенісся сюди разом з Галею. І він таки читав її думки.
Місцина була мальовнича і водночас дика. Галя не знала таких місць на Дніпрі. На протилежному березі, скільки сягало око, виднів безкрайній незайманий ліс, по якому пливли темні тіні хмар. По цей бік теж здіймалися віковічні дуби й сосни, обплетені диким виноградом. Мов зелений вінок, вони оточили простору галявину на кручі, серед якої стояла новозбудована церква. Біля її входу чоловіки розмішували червонястий розчин, схожий на бетон, і дерев’яними відрами носили його всередину. Ще кілька робітників розпилювали товсті дубові дошки. На Галину появу ніхто з них не звернув уваги, ніби її й не бачили.
- Ти для них невидима, - зауважив ангел. - Тому, будь ласка, поводься обережно.
На кручу вибрався, розхлюпуючи з цеберки воду, рудоголовий нестрижений хлопчина в латаній-перелатаній одежі. Робітники, облишивши свій інструмент, стали жадібно пити, передаючи кухоль один одному. Вони видавалися такими ж дрімучими, як і вся ця місцина: вусаті й бородаті, в довгих білих сорочках до колін, у брудних полотняних штанях. Деякі мали на собі чернече вбрання.
- Не впізнаєш ні місця, ні собору? - спитав Галю ангел.
Вона ще раз глянула на споруду. Висока, з однією банею. Рожеві стіни складені з каменю і рядів тонкої цегли - дайте згадати... плінфи. Вчора на уроці Катерина Петрівна пояснювала, що така цегла називається плінфою і що будували з неї дуже-дуже давно, в княжі часи. Але ж ця церква - зовсім нова, ще навіть не закінчена...
- Ти бачиш далеке минуле, - мовив Ангел Золоте Волосся, відповідаючи на її думки.
Он воно що. Цікаво, цікаво. Тільки що тут упізнавати? Галя могла б заприсягтися, що ніколи раніше не бачила ні цих круч, ні церкви. Хоча, якщо придивитися, краєвид нагадував щось знайоме.
- Паночку, то ви питали за отцем ігуменом? Він пішов у Ближні печери, - мовив хтось неподалік від Галі, і вона радісно стрепенулася.
Ближні печери! Здуріти можна: виходить, вона бачить Києво-Печерську лавру. Точніше те, з чого лавра починалася.
Галя обернулася на голос. Недалеко від неї
старий чернець розмовляв з сільським дядьком, не подібним на “паночка” ні вбранням, ні виглядом. Поруч з дядьком неспокійно переступав з ноги на ногу його син - хлопчина в білій сорочці, підперезаний червоним поясом, височенький, русявий, з тонкими рисами ніжного рум’яного обличчя. Галя подумки назвала його паничиком.
- Доглянь коней, - звелів дядько хлопцеві. - А я піду пошукаю отця ігумена.
Разом з ченцем він подався вниз кручею - туди вела добре втоптана стежка. Його син дістав з воза, що стояв на краю галявини, торбу з вівсом і приладнав її перед кінськими мордами. Коні, пофоркуючи, захрумтіли зерном, а хлопчина, задерши голову, замилувався церквою. Споруда йому подобалася: він аж усміхався, обводячи поглядом високі могутні стіни, прикрашені узорами з плінфи, величну баню з золотим Хрестом, що мовби пливла серед хмар здавалося, він забув про все на світі.