- Ні, я, напевно, не до книг. Мені б до малярства, - тихо усміхнувся хлопчина.
- До малярства! - Остап аж руками об поли вдарив. - Ти що, пробував малювати? Маєш хист?
- Не знаю, - вже й геть знітився паничик. -
Малювати малював...
- А кого ж ти малював? Може, святого Миколая-Угодника? Чи Георгія Побідоносця, що змія перемагає?
- Ні, святих я не смів. Малював коней, дівчат, дядьків... удома на хатніх стінах.
- І що?
- Та що... Мати били, бо Парася, служниця наша, третій раз цього літа мусила хату перебілювати.
- А нащо ж ти, сякий-такий, аж тричі стіни
розмальовував! - розреготався Остап.
- Сам не знаю. Воно як накотить на мене - хоч умри, хочеться малювати. От і малював. Мати сердилися, карали, а батько дивилися, дивилися, а далі звеліли збиратися до печерських отців. Бо якщо воно, кажуть, від Бога, то мене треба віддавати в науку. А якщо то насилають біси, однак треба до отців печерських, щоб прогнали нечистих. Невже воно може бути від бісів? - довірливо спитався паничик. - Коли я малюю, мені так гарно на душі, що й не сказати... Мов у небі витаю.
- Ні, то не від бісів! - запевнив його Остап. - Отець Матвій сказав би. Він же їх бачить, поганих, розгадує їхні лукаві замисли і рятує від них людей. А тобі він не говорив про бісів... Ти диви, сюди піднімається ігумен Никон!
Галя глянула на стежку, що вела з кручі вниз. Нею наближалися двоє: батько паничика і літній чернець з поважною поставою й суворим лицем. Певно, то й був ігумен Никон - Великий Никон, якого палко вихваляв монастирський служка Остап. Обидва хлопці низько вклонилися.
- Це й є твій отрок? - спитав ігумен у чоловіка.
Паничик ще раз вклонився, даючи знати, що то таки він.
- Ходімо до храму. Скажу майстрам, хай випробують хлопця.
Ігумен Никон, не озираючись на супутників, швидкою ходою рушив до церкви і перший увійшов досередини. За ним зайшов чоловік, дрібно хрестячись і підштовхуючи сина, а слідом подався й цікавий Остап, хоч його не кликали.
Ангел Золоте Волосся легенько торкнув Галю за плече, і вони також опинилися в храмі. Після сліпучого сонця, що сяяло надворі, тут панували сутінки. З вікон падали скісні стовпи світла, в якому кружляли незліченні золотаві порошинки. Пахло мокрим вапном і, здається, сирими яйцями, запах яких забивало духом живиці від риштовань, що стояли під стінами, збиті з соснових стовбурів. На риштованнях працювали майстри, що оздоблювали стіни. Одні чаклували над хитромудрими узорами, прикрашаючи ними стовпи, що підпирали центральну баню; інші малювали на стіні, на свіжій сирій штукатурці пастухів, які кланялися Матері з Дитятком. Вгорі над вівтарем троє майстрів викладали образ Божої Матері з дрібних кубиків кольорового скла. Галя задивилася, як вони працювали. Високий суворий чоловік закінчував покривало на голові Діви Марії, другий майстер трудився над її правою рукою - викладав тонкі білі пальці, третій обводив золотим тлом низ сукні. Галі здалося, що цей останній зовсім не старався. Навіть здаля було видно, що кубики в мокру штукатурку він вдавлював нерівно, нахиляючи їх туди-сюди. Дівчинка аж озирнулася обурено: невже ігумен Никон не зупинить недбайливця?
Той кивком руки підкликав майстра, що саме спустився з риштовань - сухорлявого, дуже смаглявого, напевно, одного з греків, про яких розказував Остап.
- Цей хлопець хоче вчитися малювати. Випробуй, чи має він хист, - звелів ігумен.
Майстер оглянув хлопця з голови до ніг насмішкуватим поглядом блискучих, мов у шпака, очей.
- Значить, хочеш малювати? - перепитав він, і Галя зрозуміла, що зовсім то не грек, бо майстер вимовляв слова м’яко й округло, як сільські дядьки з-під Києва.
Хлопчина засоромився, аж почервонів, проте глянув майстрові в очі і твердо мовив:
- Так, хочу.
- Не кожному дано творити божественні образи, - хитнув головою майстер. - Чи знаєш ти, що почав цю справу сам святий апостол і євангеліст Лука? Він перший зобразив лик Божої Матері. Але навіть він не смів підвести очі на Пречисту і малював, дивлячись на її відображення у воді.
Майстер зробив промовисту паузу, мовляв, ось яка це важлива справа.
- Чи ти чував коли-небудь, що за малярство навіть платили життям? - суворо спитався він. - Був час, коли писати ікони забороняли. Іконописців в’язали в мішки і топили в морі, в ямах живцем засипали, бороди їм підпалювали. Але ікон не знищили. Не було на те Божої волі. Бо якщо Бог-Син ходив по землі, видимий людськими очима, то можна дивитися й на Його образ, відтворений на іконі Звичайно, при цьому вшановуючи не дошку й фарби, а Того, Хто зображений... Ось маєш скло, - майстер раптом урвав свою промову і подав хлопцеві миску з дрібними скляними кубиками. - Це смальта, з неї ми викладаємо на стінах мозаїку. Скажи, вона тут однакова? Одного кольору чи ні?