- Власне кажучи, див сталося три, а не одне, - посуворішав ангел. - Перенестися в минуле - це не поїздом у метро проїхатися. І не всім випадає побачити ангела, - він злегка розвів руки, мовби демонструючи: ось я. - А щодо з’яви Святого Духа... Про це писала давньоруська література. Її свідчення дійшли до вашого часу Але годі про це. Тобі ще уроки робити.
Він підвівся з підвіконня, даючи знати, що розмова закінчена.
- Хочу, Галю, попросити тебе про одну річ.
Дівчинка запитливо глянула на ангела.
- Постарайся знаходити добре в тому, що є. Гаразд?
- Так, звичайно, - машинально погодилася Галя.
Він підбадьорливо усміхнувся і - зник.
* * *
- Отже, ви мали прочитати й переказати розповідь про найвідоміші храми Київської Русі, - голос у Катерини Петрівни тонкий і високий, від нього аж дзвеніло у вухах. - Зараз подивимося, хто в нас відповідатиме. Так... Супрун Галина!
Галя підхопилася, ніби обсипана жаром. Урок вона вивчила, але чомусь щоразу, коли доводилося відповідати перед класом, думки в неї плуталися, все прочитане вилітало з голови, і вона стояла стовпом неотесаним, ледве видавлюючи з себе уривки речень. Так сталося й сьогодні.
- Найвідоміші храми... найвідоміші храми... це... Софія Київська... і Успенська лавра... Печерська лавра... Успенський собор у Печерській... - залепетала Галя, лякаючись і ще дужче розгублюючись від того, що вона так недоладно відповідає.
- Успенський собор Києво-Печерської лаври, - дзвінко виправила її Катерина Петрівна.
- Тепер розкажи нам, якими були давні собори. Який вони мали вигляд, з чого їх будували.
Галя здивовано глянула на Катерину Петрівну. Якими тоді були собори? Таж вона бачила їх на власні очі. Точніше, один з них - Успенський. Поволі, спочатку невпевнено, а далі все твердішим голосом вона стала описувати могутні рожевуваті стіни з каменю і рядів тонкої цегли- плінфи, викладені плінфою оздоби - хрести й безконечники, розповіла про важку працю давніх будівничих, які навіть дошки робили вручну, про фрески - малярство по сирій штукатурці - і смальту з ї незліченними відтінками, з якої викладали чудові мозаїки, про те, як вражали тодішній люд пишні височенні собори і які прекрасні легенди складали про них у народі. Галя говорила й говорила, Катерина Петрівна не спиняла її, і весь клас слухав напрочуд уважно.
- Отже, діти, - сказала вчителька, коли Галя раптом замовкла, злякавшись, що надто розговорилася, - в нашому класі росте майбутній історик. Або, можливо, мистецтвознавець. Молодець, Галю! Я не підозрювала, що ти захоплюєшся історією. Мабуть, ти багато читала, дивилася фільми про Київську Русь, тому розповідаєш яскраво, я б навіть сказала, як очевидець! Ставлю тобі дванадцять балів за домашнє завдання і ще дванадцять - за ґрунтовний усний реферат про давньоруське мистецтво.
Класом перебіг здивований шепіт. Це ж треба - дві дванадцятки одним махом! Ісанка невдоволено закопилила губки, мовляв, як це так, що хтось обігнав її, відмінницю?
Схвильована, розчервоніла, Галя сіла на своє місце, не вірячи власному щастю. Дві дванадцятки! Ото мама здивується та зрадіє, коли дізнається!
Катерина Петрівна ще когось питала, ставила оцінки, і Галя вперше подумала, що вона не така й погана вчителька. Як казав Ангел Золоте Волосся? Знаходити добре в тому, що є. В Катерині Петрівні можна знайти добре: вона справедлива. Поставила дві дванадцятки! Хоч Галя не відмінниця і взагалі непримітна учениця. Треба буде прочитати що-небудь про давню Русь, якщо вже Галя - “майбутній історик”. Вдома ж є книжки, тато пропонував їй Княжу Україну Олександра Олеся, казав, що то цікава річ.
Додому Галя летіла, немов на крилах, і день співав навколо неї: сонячний, теплий квітневий день. Радісно туркотіли голуби, цвірінчали горобці в кущах бузку під будинками, і небо височіло ясне та безхмарне.
Відчинивши вхідні двері, дівчинка вловила запах валер’янки. Всередині замлоїло від поганого передчуття. Поки скидала чоботи й курточку, почула з кухні тихе схлипування. Мама знову плакала. А Галя ж уявляла, як діставатиме з портфеля щоденник, як розкриватиме його перед мамою... Ех, усе коту під хвіст!
- Мамусю, що сталося! - спитала Галя, хоч здогадалася, в чому річ.
- Ой доню! Ой не питай! - крізь плач ледве вимовила мама. - У Степанчика ніжка не зрослася. Доведеться робити другу операцію. Хоч би він не лишився калічкою!
Галя сіла край столу, втупившись очима в мамині руки, що нервово мішали картоплю на сковорідці. Картопля шкварчала й бризкала олією.