Але дзуськи! То не той Іван, щоби шулікам, а хоч би й домашнім, поживу лишати. Вони, шуліки, тоді не те що не заплакали за сестрою — вони тиждень навіть не запитали, де сестра ділася, хіба лише «загугукав» Орест: «Угу… Всі тепер у Грецію їдуть. Може, ще там і чоловіка знайде. Доки в дівках ходити?»
Від тих слів Іван почав ломитися остаточно. Так, ніби на нього звалився верх Вавилонської вежі, — а далі посипалося і все її каміння.
А відколи Світланка почала слати по триста євро, падали стіни тої вежі все ближче і ближче: бо їхати донька не їхала, телефоном із татом говорила ніжно, але недовго, просила на люди багато не ходити, бо люди пам’ятливі, а час такий — що гірший, ніж люди: всі тепер про усіх згадують та випоминають один одному свої жалі й помсти. А час помсти зникає тільки для мертвого.
Хіба лише незмінно донька казала грошей на себе не шкодувати: «Посилайте, тату, Силь — вестрову Марію в магазин, щоби ви, тату, ні в чому не мали нестачі. Жити треба здоровим».
А десь у шість років після від’їзду Світланка вперше прислала письмо. Одне-єдине писемце, чудне та дивне, писане так, як ткане — рядок у рядок, і майже без переривів і відступів. І навіть узір її почерку був незвично хиткий, ніби п’яний.
Який то був лист і як він ішов до Йвана…
Навіть не надто вчений Іван зрозумів доньчину делікатність. Щадила його у письмі Світлан — ка. Ніхто ніколи в житті не щадив, не жалів і не розраджував, а не зігріта його ласкою донька…
…спочатку подзвонила і попросила через десять днів узяти з собою паспорт, поїхати в район,
зайти на пошту і запитати у віконечку лист на свою фамілію,
потім показати паспорт,
забрати лист,
прочитати,
а дома спалити, щоб ніхто не побачив.
Оте, «щоб ніхто не побачив», Світланка у телефон сказала тихо-тихенько, перед тим попросивши тата прикрити двері, якщо вдома хтось є. Вдома тоді не було нікого, та двері Іван прикрив.
А десяти днів не міг дочекатися. Дратувався, як гіркий п’яниця, якому не дали випити, чи той, що поспішає до чужої жінки, а йому не виходить.
На пошті Іван навіть не озирався, чи раптом не йде за ним хто назирці або чи випадково не знайдеться сільський свідок. Рука йому тремтіла по-злодійськи, коли протягував у віконце паспорт. Тремтіла й тоді, коли жовтий конверт із безліччю марок нарешті м’яко ліг у руку.
Ще не знаючи, що в доньчиному листі, Іван уже знав, що не спалить його, а хоч би звідти посипалися самі лише прокляття.
Але як перший раз прочитав — заплакав.
А далі плакав у районному скверику, не встилаючись сліз, і думав, як то донька добирала для тата такі слова, щоб не різали по живому.
А вони взяли — й зарізали.
13
Спочатку носив Іван письмо в пазусі. Клав на груди під сорочку, обгорнувши білі листки у промаслений папір, — та й носив цілий день.
Одні люди хрестик на грудях носять, а Іван — доньчин лист.
Одні хизуються кілограмом золота на шиї, та все мацають, чи воно випадком не злетіло.
А він посеред дня ухопиться рукою за груди, нібито серце розтирає — і далі робить, що робив.
А на ніч клав Іван доччин лист під подушку та так і засинав, тримаючись бодай одним пальцем за паперовий ріжок, як тримається немовля за мамину цицьку.
… Читав того листа замість уранішньої молитви — бо молитов уже не знав, а як знав — то давно забув.
А далі з’явилася в Івана потреба говорити якщо не до Бога, то бодай до себе, але словами не простими, а отими словами — вибраними, подеколи дивними, подеколи незрозумілими, гейби теперішніми словами церковними.
А хіба доньчине письмо відрізняється від церковного? Панотець ондечки на службі читає якоюсь напівзрозумілою мовою, не їхньою, не своєю, а дурні баби мало не мліють та чола до підлоги б’ють під ту осанну. А коли б запитати, чого ті баби себе не пам’ятають, хрестячись під панотцеві знаки і нерозібрані слова, то кожна би, певно, сказала, що хреститься не на церковну мову, яку розуміє через слово чи два, а на свою біду, бо в кожній хаті — по букаті, що коли-не-коли виривається поза хатні стіни. І йде собі та біда межи люди, аби люди мали чим язиками обертати, як праниками.
То був цілий ритуал для Івана — щоденне вранішнє читання доньчиного листа: брав Іван Світланчину фотографію у шкільному фартушку, бо іншої в неї ніколи й не було, клав перед себе, розгладжував сто раз розгладжене писемце — і говорив із собою доньчиними словами, як говорять побожні люди до ікон словами молитов.