Іван відповідав докладно: на базарі був; свинське м’ясо, те, що на «преміумі» годоване, мацав;
у споконвіку «залізному» магазині був — там тепер труси жіночі продають — такі, як фіранки; безустидне кіно в кінотеатрі сьогодні дивився — десять років кіна у клубі не видів, відтоді, як клуб у селі закрили; ходив на екскурсію в магазини, де ціни чотирма цифрами пишуть;
коло лікарні, де вмирала твоя, Петре, мама, снував, обсипалася штукатурка на стінах, а в палаті, де лежала мама, Петре, на вікні та сама заштопана фіранка, що й тоді; у два банки заходив, щоби знати, де ви, діти, проценти тримаєте — у дзеркалі на стелі там свою лису голову видів, а в другому — води мінеральної мені давали, але не там, де всім, а в кріслі коло головних дверей; мобільний телефон приміряв до себе, але купувати не купував — не пасує телефон старому дідові…
Ну, і так далі.
Увечері розказував, удень — ходив.
Петро одним вухом слухав батькову монотонну розповідь, одночасно працюючи з калькулятором: хай тішиться старий, коли ще там вийде з-за свого глухого паркану?
Дарма тоді Петра так легко заспокоїли татові казки. Може, тому, що тато їх ніколи дітям не розказував? Хоча, чому казки? Іван казати правду казав — але трохи таки недоказував. А нащо правду казати, коли сила із нього виходить? Його правда лишиться при ньому. Та й правду — як-не-як — треба заслужити. Сини татової правди не заслужили навіть перед смертю.
А що скоро умре — Петро чув. Ніщо його не боліло, ні на що не скаржився — а проте знав, що жити довго вже не буде. Сон йому приснився такий. У що — у що, а у сни Іван вірив. Людям не вірив, а снам — завжди. Той недавній сон розказав йому більше, ніж книжка.
Снилася Йванові вода. Ріка. То вузька, то широка. Спершу чиста-чиста. Далі — така, як болото. Далі — то каламутна, то прозора, то намул, то з ліліями зверху, то з чорними воронами на гладі. І переходив Іван тими водами, ніби життям своїм брів. Один раз ноги блистіли чистими краплями. Інший раз — намулом обліплені, третій раз зішкрібав Іван із своїх литок засохле болото, а як ступив учетверте — то ніг із води не зміг витягнути: приросли йому ноги до дна і він не може зрушити далі, щоб дійти до високої брами посеред ріки.
Стоїть Іван у скаламученій річці — і бачить, що вода в ній сама від себе на очах стає чистою. Але відірвати від дна свої ноги, щоб дійти до брами, не виходить: прибитий кожен його палець великим цвяхом до дна, і з-під кожного цвяха в’ється червона гадючка крові й каламутить чисту воду, а довкруг Івана повсідалося шеренгою чорне вороння — і загородило шлях до брами.
Ледве не заплакав Іван від безсилля — і брама відкрилася. А перед брамою — сила-силенна дверей: одні із-за одних визирають, одні одних вищі. Іванові хочеться відчинити бодай якісь, а він рукою не дотягнеться й до перших — ноги йому прибиті. Аж раптом одні за одними двері почали відчинятися. Та так швидко, так швидко, так стрімко, що Іван не зрозумів, що було за тими дверима — лише побачив довжезний, ніби саме життя, коридор, і з кінця того коридору кличе Івана голос. Виразний такий чоловічий голос, не сердитий і не лагідний, не жалісний і не добрий, а лиш такий наказовий, закличний: «Я тебе пущу до себе, Іване, коли ти зробиш те, що ще маєш зробити. А інакше не пущу. Роби роботу, Іване…» — так сказав голос — і розчинився над Іваном.
І відстали тоді Іванові ноги від дна, і зробилася навколо нього страшна каламуть, змішуючи кров із воронячим пір’ям, і заклекотіли великі води поперед Івана у відчинену браму й далі, та Йвана за собою не понесли. І лишився Іван на мокрім піску, а на шиї висів татовий ґердан і хилив йому голову долі, а там, на дні, на мокрім пісочку, червонів цілий ґудзик із жіночої блюзки і біліло Світланчине писемце.
Тлумачити Йванові той сон не було потреби — Іван мусив зробити роботу.
…Ото й попрятував тепер у місті рештки життя, як попрятують восени картоплю з городу.
На третій день вернувся Іван до синової хати легший на вісімнадцять тисяч євро і ще майже на половину від вісімнадцяти.
Він Петрові не брехав, що був у банку. І не один раз був, нібито гроші заморські міняв. Син у нього видющий, міг прослідити, куди ходить тато. Але на той час Петро на татові, надіслані Світланкою, гроші не зАрився. Все одно йому гроші залишаться після татової смерті.
Та Петро ще зазелений, аби розкусити тата, який задумав зробити роботу: тато навчений, як присипляти чужу пильність. Ото і зробив дещо.