— Тільки одяг, — додала Голлі.
— І ви певні, що він мертвий, — сказала Джинні. — Той чужинець. Певні.
— Так, — підтвердив Ралф. — Якби ти сама бачила, то сумнівів не мала б.
— І радій, що не бачила, — додала Голлі.
— То все скінчилось? — спитала Ґабріела Сабло. — Бо мене лише це й цікавить. Усе насправді скінчилось?
— Ні, — відповіла Марсі. — Не для мене й дівчаток. Поки Террі не виправдають. От тільки як це зробити? Бо його вбили ще до початку судового слухання.
— Ми над цим працюємо, — сказав Семюелз.
На світанку першого повного дня у себе вдома у Флінт-Сіті Ралф знову стояв біля вікна своєї спальні, зчепивши за спиною руки, і дивився на Голлі Ґібні, яка знову сиділа в шезлонгу на задвірку. Він придивився до Джинні, яка досі спала й тихенько хропіла, а тоді спустився на перший поверх. Ралф не здивувався, побачивши на кухні сумку Голлі, яка вже спакувала свої нечисленні пожитки до перельоту на північ. Окрім того, що ця пані була собі на умі, вона й посиденьок не справляла. Ралф здогадувався, що вона залюбки забереться геть із Флінт-Сіті.
Того минулого раннього ранку, коли він сидів тут із Голлі, запах кави розбудив Джинні, тому цього разу Ралф прихопив лише апельсиновий сік. Він любив свою дружину та її товариство, але сьогодні йому хотілося побути з Голлі сам на сам. Між ними утворився зв’язок, який нікуди не зникне, навіть якщо вони більше ніколи не побачать одне одного.
— Дякую, — мовила Голлі. — Уранці нема нічого кращого за апельсиновий сік.
Вона з утіхою поглянула на склянку, випила половину й додала:
— Кава зачекає.
— Коли в тебе рейс?
— Чверть на одинадцяту. Виїжджатиму о восьмій, — вона трохи зніяковіло всміхнулася, коли Ралф кинув на неї здивований погляд. — Знаю, я патологічна рання пташка. «Золофт» вирішує багато моїх проблем, тільки не цю.
— Ти поспала?
— Трохи. А ти?
— Трохи.
Вони помовчали. Перший птах завів свою ніжну, лагідну пісню. Другий відгукнувся.
— Кошмари снились? — спитав Ралф.
— Так. А тобі?
— Так. Хробаки.
— Після Брейді Гартсфілда мені також снилися кошмари. В обох випадках, — вона легко торкнулася його руки, потім прибрала пальці. — Спершу їх багато, але згодом — дедалі менше.
— Гадаєш, вони колись припиняться взагалі?
— Ні. І я не певна, що хочу їх позбутися. Сни — це спосіб, у який ми контактуємо з невидимим світом, принаймні я так вважаю. Це особливий дар.
— Навіть кошмари?
— Навіть кошмари.
— Ми триматимемо зв’язок?
Голлі здивувалася.
— Звісно. Мені ж хочеться дізнатись, чим усе скінчиться. Я дуже цікава людина. І часом встряю через це в халепи.
— А часом — вилізаєш із них.
Голлі всміхнулася.
— Хотілося б у це вірити, — вона допила сік. — Певно, містер Семюелз тобі допоможе. Він трохи нагадує мені Скруджа, що був побачив тих трьох привидів . І, власне кажучи, ти теж.
Ралф розсміявся.
— Заради Марсі та її дочок Білл зробить усе, що зможе. І я допоможу. Нам обом треба якось спокутати провину.
Голлі кивнула.
— Усе, що зможете, а як інакше. Але потім… відпустіть. Як не вмієш відпускати паскудне минуле, то помилки з’їдять тебе живцем, — жінка повернулася до Ралфа й подарувала йому один із тих рідкісних незмигних поглядів. — По собі знаю.
На кухні загорілося світло. Джинні вже встала. Невдовзі трійця питиме каву за цим столиком для пікніків, але поки вони з Голлі були вдвох, Ралф мав іще дещо їй сказати. Дещо важливе.
— Дякую, Голлі. Дякую, що приїхала, і дякую, що повірила. Дякую, що змусила мене повірити. Якби не ти, він би й досі ходив світом.
Вона всміхнулася. Цього разу — своєю сяйною усмішкою.
— Будь ласка, але я радо повернуся до своїх шахраїв, утікачів з-під застави та загублених тваринок.
У дверях показалась Джинні й гукнула:
— Хто хоче кави?
— Усі хочуть! — озвався Ралф.
— Зараз буде! Мені місце притримайте!
Голлі заговорила так тихо, що Ралф нахилився, щоби її розчути.
— Він був злом. Чистісіньким злом.
— Тут не посперечаєшся, — сказав Ралф.
— Але є одна річ, про яку я ніяк не можу забути: той клаптик паперу, що ви знайшли у фургоні. Від меню з «Томмі й Таппенс». Ми вже обговорювали, як він міг там опинитися, пам’ятаєш?