— Привіт, Ралфе.
— Привіт, Голлі.
— Як спалося?
— Не дуже. Наснився сон про хробаків. А ти як?
— Цієї ночі все було нормально. Я подивилася на комп’ютері фільм й одразу відрубилася. «Коли Гаррі зустрів Саллі». Він мене завжди смішить.
— Добре. Це добре. Над чим працюєш?
— Переважно все те саме, все те саме, — тоді голос пожвавішав: — Але я знайшла втікачку з Тампи, у молодіжному хостелі. Мама її півроку шукала. Поговорила з дівчиною, і вона вже їде додому. Сказала, що спробує ще раз ужитися в новій родині, хоч і ненавидить маминого бойфренда.
— Я так розумію, що ти їй оплатила квиток на автобус.
— Ну…
— Ти ж розумієш, що вона, найімовірніше, уже прокурила ці гроші в якомусь задрипаному притоні?
— Вони не завжди так вчиняють, Ралфе. Ти маєш…
— Знаю. Маю вірити.
— Так.
На мить зависла тиша — поки долалося провалля між світом Ралфа та світом Голлі.
— Ралфе…
Він чекав, що вона скаже.
— Ті… ті штуки, що з нього вилізли… вони нас так і не торкнулися. Ти це сам знаєш, правда?
— Знаю, — відповів він. — Мабуть, мої кошмари здебільшого випливають із канталупи, що я її в дитинстві розрізав, і з того, що там було всередині. Я ж тобі розповідав, так?
— Так.
Він почув у її голосі усмішку, і сам навзаєм усміхнувся, наче вони перебували в одній кімнаті.
— Звісно що розповідав і, мабуть, уже не раз. Інколи я думаю, що в мене з головою не все гаразд.
— Аж ніяк. Як ми з тобою наступного разу говоритимемо, то це я тобі телефонуватиму — після того, як мені насниться, що в шафі сидить він з обличчям Брейді Гартсфілда. І прийде твоя черга розповідати, що ти нормально спав.
Ралф знав, що це правда, бо таке вже траплялося.
— Те, як ти почуваєшся… як я почуваюся… це нормально. Реальність — мов тонкий лід, і більшість людей усе життя ковзає по ньому й провалюється тільки під самий кінець. А ми вже провалилися, але допомогли одне одному вибратися з ополонки. І досі допомагаємо.
«Ти мені більше допомагаєш, — подумав Ралф. — У тебе, Голлі, свої проблеми, але ти справляєшся краще за мене. Набагато краще».
— І в тебе все гаразд? — спитав він. — Ну, по-справжньому?
— Так. По-справжньому. І в тебе теж так буде.
— Інформацію прийнято. Телефонуй, якщо почуєш, як під ногами тріскає лід.
— Обов’язково, — сказала вона. — І ти — теж. Це допоможе жити далі.
Знизу долинув голос Джинні:
— Любий, снідаємо за десять хвилин!
— Мені час іти, — сказав Ралф. — Дякую за підтримку.
— Будь ласка, — відповіла Голлі. — Бережи себе. І чекай, коли сни скінчаться.
— Чекатиму.
— До побачення, Ралфе.
— До побачення.
Він помовчав і додав: «Я люблю тебе, Голлі», але фраза прозвучала вже після завершення виклику. Ралф тільки так її й промовляв, бо знав, що як скаже це Голлі насправді, то вона знітиться й заклякне. Він пішов у ванну голитися. Ралф уже був у середньому віці, і в щетині, що він змастив її «Барбасолом», стали з’являтися перші білі волосини. Але це було його обличчя — те, яке знали й любили його дружина та син. Ніхто й ніколи не відбере в нього власного обличчя, і це було добре.
Це було добре.
Авторські примітки
Маю висловити подяку Рассу Дорру, моєму вправному асистенту-досліднику, а також команді батька та сина, Воррену й Деніелу Сілверам, які допомогли мені з юридичними аспектами цієї історії. Вони мають виняткову кваліфікацію, оскільки Воррен більшість свого життя пропрацював адвокатом захисту в Мейні, а його син, хоч зараз став до приватної практики, зробив визначну кар’єру прокурора в Нью-Йорку. Дякую Крісу Лоттсу, який поділився знаннями про el cuco і las luchadoras, і дякую мої дочці Наомі, яка допильнувала дитячу книжку про el cucuy. Дякую Нен Ґрем, Сюзан Молдов і Роз Ліппел із видавництва Scribner, дякую Філіппі Прайд із видавництва Hodder & Stoughton. Особлива подяка Кетрін «Кеті» Монаґан, яка прочитала перші сто сторінок цього роману в літаку під час нашого турне і захотіла дізнатися, що буде далі. Кращого заохочення для автора художніх творів і не придумаєш.
Як завжди, дякую своїй дружині. Я люблю тебе, Таббі.
І насамкінець — кілька слів про місце дії роману. Оклагома — чудовий штат, там я зустрічав чудових людей. Та деякі з цих чудових людей скажуть, що я все неправильно описав, і, певно, так і є. Треба роками жити на одному місці, щоб правильно передати його дух. Я старався, як міг. А за решту — вибачайте. Ясна річ, що Флінт-Сіті й Кеп-Сіті — це вигадані міста.