— А по-бразилійськи ви вмієте також говорити?
— Ну, а якже? Я ж тут і університет скінчив.
— А це правда, що в Бразилії говорять по-портуґальськи?,
— Та майже правда. Між портуґальською і бразильською мовами е різниця, але невелика.
— А я от, — задумано сказав Данко, — вмію по-німецьки і по-українськи, а по-бразилійськи не вмію нічого. Це, мабуть, дуже тяжко...
— О, зовсім ні! — заперечив Ґроссбах і жартом додав: — Ти, коли хочеш, можеш навіть вже говорити.
— Я? — здивувався Данко. — Але як же я буду говорити, коли не вмію?! .
— Чому не вмієш? От, перш усього, якнайчастіше кажи: «Сі, сеньор», або: «Сі, сеньора».
— І що це означає?
— Це означає: «Так, пане» і «так, пані», але бразилійці вживають цього виразу на кожному кроці, і ти роби так само. Хто б тобі що не говорив, а ти все відповідай: «Сі, сеньор», «сі, сеньора», хоч і не розумієш. На десять «сі, сеньор», можеш раз сказати: «Но, сеньор», себто, «ні, пане», але тим не слід надуживати. Ліпше кажи: «Сі, сеньор», бо так ніколи не помилишся. Окрім того, коли здивуєшся, кажи: «Пушшя!», коли тобі хтось говоритиме дурниці, кажи: «Вай на онда»*, себто: «Іди по хвилі!» А коли тобі щось дуже сподобається, то нічого не кажи, тільки візьми себе за нижній кінчик вуха отак-о — і тебе вважатимуть справжнім бразилійцем.
Данко бачив, що Ґроссбах жартує, і вже хотів йому сказати: «Вай на онда!», але своєчасно роздумався і тільки посміхнувся.
— А що означає «пушшя»? — спитав він.
— Нічого не означає. «Пушшя» значить: «тягне». Але при здивованні ніхто не думає про якесь тягнення. «Пушшя!» є просто «пушшя!» і більш нічого.
— А чому треба братися за кінчик вуха, коли щось подобається?
— О, це має свою історію... Дикі індіяни, людожери, вважають, що в людини найсмачнішою частиною є кінчик вуха. Бразилійці перейняли цей жест і ним висловлюють високу оцінку не тільки на страви, але взагалі на все, що є гарне.
— Індіяни?.. А ви вмієте також по-індіянськи?
— Ні, не вмію. Знаю тільки кільканадцять слів.
— А які?
— Які?.. Ну, от, наприклад: жассі — місяць, коарасі — сонце, а расі — світанок, коема — ранок, іботіра — квітка, парана — море, або велика вода, ока — хата, каріока — дім білої людини, іта — камінь, ітажуба — камінь жовтий, себто, золото. Тими самими словами індіяни називають своїх дітей, а тому їхні імена бувають нераз дуже чудні. От хоч би взяти ім’я Ітапіра — це означає Кам’яна Риба.
— І ще?
— Та я, Данку, не знаю багато. Можу, тобі лише сказати, що більшість географічних назв у Бразилії взяті з індіянської мови. Столиця провінції Парана — Куритиба означає «багато піньорів»: «курі тіба». Ти ще не бачив піньорів, але в Парані їх є маса. Парану тут називають «Терра дос Пінєрайс» — «Земля Піньорів». Молоденькі дерева піньорів цілком подібні до ялинок, і їх прибирають на Різдво. Горіхи піньорів е дуже смачні, коли їх зварити, або спекти, і діти їх дуже люблять.
— А ще?
— Що ще?
— Що ви ще знаєте по-індіянськи?
— Данку, — вмішався в розмову Сокіл, — але ж не надокучай панові Ґроссбахові своїми питаннями!..
— О, ні! — жваво відгукнувся німець. — Лишіть. Це дуже добре, що хлопець усім цікавиться: адже він опинився в цілком іншому світі і мусить щось про нього знати... Питай, Данку, питай про все. Тільки залиши індіянську мову, бо посоромиш мене цілком. Я по-індіянськи знаю не набагато більше, як ти по-портуґальськи.
І Данко розпитував, розпитував, без кінця.
— Що це за такі огидні великі чорні птахи?
— Оці? Це — корви, або урубу. Огидні вони на вигляд, це правда, але дуже корисні, а тому є навіть закон, який забороняє їх убивати. Корви живляться виключно падлиною і позбавляють людей необхідности вишукувати і закопувати трупи тварин. Коли на пасовиськах загине яка худобина, то ці корви, чи урубу злітаються сотнями і через кілька годин залишають самий чистий кістяк. Тут також повинна десь бути падлина, бо ми проїжджаємо коло пасовиська, і тому вони зібралися.
— Де ж те пасовисько?
— Та тут же. Бачиш, цю дротяну загороду? Це ж і є пасовисько. Тільки воно дуже велике, і худоба є десь далі.
На одній зі станцій Ґроссбах закликав чорного, немов вимоченого в смолі, продавця у сніжно-білому халаті і замовив охолоджуючі напої. Мурин почав їх розливати в шклянки і при тому незручним рухом обілляв Соколові коліна.
— Еп-па, портуґез!.. — докірливо скрикнув німець.
Засоромлений продавець дуже перепрошував за спричинену прикрість, а, коли він вийшов з переділу, Данко спитав:
— Сеньор Алфредо, чому ви сказали йому «портуґез»? Адже він мурин.