— О, сеньор Педро дав би тобі напевне цілих сто круйзерів*, коли не більше... І ти, Арасі, навіть можеш зробити йому такий один на продаж...
Темне обличчя Арасі потемніло ще більше, і він злобно сказав:
— Для нього не зроблю такого і за тисячу крузейрів*! Нехай йому рудий Жорже робить!..
На цю розмову, ледве переставляючи ноги і тяжко спираючись на палицю, до шопи всунувся згорблений Коарасіаба — дід Арасі. В глибоких зморшках його обличчя засів вираз гострого болю, що його відчував старий при кожному пересуванню своїх хворих ніг.
— Води в хаті нема, дров нема, а тебе не можна докликатися, — сказав він з докором по-індіянськи до Арасі.
Хоч докір не стосувався до нього, Данко відчув себе винним.
— Ти голодний, Коарасіабо? — спитав він також по-індіянськи з нотками турботи в голосі.
— Ні, — відповів Коарасіаба, — я не голодний, але я хочу пити.
— То принести тобі пива, чи зварити шімарону*?
— Шімарону. Нехай Арасі піде зварить.
— О, Коарасіабо, адже я скоріше це зроблю на спірті! Прошу тебе, нехай Арасі кінчає!..
З цими словами Данко побіг до хати, а старий індіянин сумно і ласкаво подивився йому вслід.
Арасі, здається, навіть не чув того, що говорив дід, і продовжував далі свою роботу. Коарасіаба, постогнуючи, сів на землю і сердито забурмотів до внука:
— Такий великий, а дурніший від малого індіанського хлопця... Тільки й знаєш, що пити горілку та ліпити ці дурні паперові мішки... Ех!.. Ліпи, ліпи... Може вітер занесе котрого в Долину Іґурей і покаже племени, чого навчився його морубішаба* серед білих... Будуть радіти ґваянці, ох, будуть радіти!..
Арасі нетерпеливо повів плечима:
— Ти, діду, знову зачинаєш своєї? — спитав гостро по-портуґальськи. — І щодня те саме, і щодня те саме, аж обридло!.. Барбарідаде*!..
— Замовчи, нікчемний! — обурено стукнув у землю ціпком Коарасіаба. — Коли б я мав силу, або коли б на цій землі мали силу закони ґваянців, я б не говорив стільки! Я б тебе навчив шанувати накази старших!..
Але Арасі зовсім не злякався. Він тільки відступив трохи далі, щоб дід, бува, не досягнув його своїм ціпком, і зухвало заговорив:
— І це вже знаю! І це вже чув сто разів! Знаю навіть наперед, що ще скажеш, бо ти зовсім, як папуґа, як твій Рріко, завчив ті самі слова і повторюєш їх день-у-день: насамперед, пригадаєш, як Убіражара обдурив вас, дикунів, дурною коробкою сірників, як нас скинули зі Скелі Невороття, а скінчиш тим, що Данко, білий малий хлопець, може служити мені, дорослому, законному морубішабі, прикладом.
— Так, так... — спробував увірвати потік слів внука Коарасіаба.
— Та певно, що «так, так», — перекривив діда Арасі. — І тут як папуґа: «Так, так!» Згадай ще, що Данко вивчив нашу мову, а я не хочу нею говорити, що Данко знає звичаї нашого племени, а я їх не хочу вчити, що...
Арасі не скінчив, бо розгніваний Коарасіаба кинув своїм ціпком, як списом, і потрапив у груди внука. Арасі ойкнув, схопив ціпок і викинув його геть на двір.
— Так, так! — закричав старий. — Я тобі щодня це нагадуватиму! Данко може і серед тапуїтіньґів* бути великим чоловіком, але він воліє рубати дрова на своїй батьківщині! Він любить своє плем’я! Він пишається ним! Він і вдень і вночі тільки й мріє про поворот до своїх! Данко, оцей молодий білий хлопець!.. А ти?..
— Що я? — злісно відповів Арасі. — Я також волію рубати дрова у своїй батьківщині, як бути великим чоловіком серед дикунів!
— Ґваянці не є дикунами! — зі сльозами безсилої люті закричав Коарасіаба.
— Не є дикунами?! — вдав здивованого Арасі, намагаючись якнайболючіше дошкулити дідові. — А чому ж дали себе обдурити сірниками? А Скеля Невороття не дикунство? А муссурана* не дикунство? Данко може пишатися своїм племенем, а я своїм — ні! Мене й досі дражнять дикуном і людожером!..
— Коли б вернувся в Долину Іґурей — тебе б ніхто не наважився дражнити!
— Не хочу! Недавно ще я годився вернутися...
— За скарби...
— Так, за скарби! Тепер уже не вернуся і за скарби! Не хочу бути вождем дикунів! Ліпше я буду просто бразилійцем.
Розмову увірвав Данко, котрий уже вспів заварити чайничок води. Він привик до того, що Арасі завжди сварився з дідом, а тому і не здивувався, коли застав обох, аж тремтячих від злости. Тільки мовчки підняв ціпок і поклав коло Коарасіаби.
Суперечка, як і завжди, при появі сторонніх людей вщухла, і Данко заходився коло шімарону*. Виполокав кую* — щось ніби невеличке горнятко, зроблене зі шкірки дикого гарбузика і для міцности обведеного по краях залізним кільцем. Всипав до куї зеленого порошку зі стертого листя герви мате*, вставив до середини залізний цибушок, подібний до файки, залляв це окропом і, взявши кінець цибушка до уст, кілька разів потягнув гіркуватий і клейкуватий напій. Правду сказавши, Данко шімарону не любив і навіть не розумів тих людей, котрі могли його смоктати годинами. Але це був звичай, і хлопець мусів його шанувати. А звичай велів першу кую господареві, чи господині випивати самим, а потім власноручно доливати кую і подавати гостеві. Гість, випивши другу кую, наливав окропу і подавав її далі, поки вона знову не опинялася в руках господаря. Пиття шімарону тривало інколи годинами, створюючи особливо миролюбний, спокійний настрій. Тому і Коарасіаба, відчувши у своїх руках теплоту куї, відразу забув про свою суперечку з внуком і почав вдоволено затягатися гарячим шімароном.