Вся площа тряслася від крику, реготу і біганини. Заатаковані сердитими буска-пе, підскакували, тікали, зачіпалися за вмисне підставлені ноги і падали, валячи одночасно і других на землю. Качалися по землі і дриґали ногами від сміху. Ті, що стояли далі від небезпеки, присідали від реготу, тримаючись за боки. В багатьох димілися пропалені штани, а на голих ногах повискакували пухирі від попечення. Однак, ніхто не гнівався, навпаки, всім хотілося придбати й собі якнайбільшу скількість буска-пе, щоб полякати ними інших.
— Данку, — з’явився коло хлопця Арасі, котрий вже вспів отямитися від переляку, — ти маєш гроші?
— Які гроші? — здивувася Данко.
— Ну, «які»?.. Звичайні, за які можна би було купити фоґетів і буска-пе?..
— Ах! — зрозумів нарешті Данко і з жалем сказав: — Ні, грошей я не маю...
— А попросиш тата, щоб тобі дав?
Данко раптом опам’ятався: Боже, це ж тато досі напевне дома і чекає, а він за тими фоґетами забув усе на світі!..
— Чуєш? — повторив Арасі. — Попроси в тата грошей...
Данко зітхнув:
— Тато на фоґети грошей не дасть, шкода просити.
— Пушшя Такого скупого, як твій тато, треба пошукати!..
— Арасі! — відразу скипів Данко. — Не смій так ніколи про мого тата говорити! Тато зовсім не скупий! Тато тільки каже, що гріх викидати гроші на фоґети, коли в світі є стільки голодних і бідних людей. Для них тато ніколи грошей не жалує, і ти це знаєш.
— Та знаю, знаю!.. — поспішив змінити свою думку Арасі. — Тільки я все одно мушу грошей дістати.
— Де ж ти їх дістанеш?
— Треба подумати... Може, справді продати бальон?..
Данкові стало сумно, але він вдав байдужого:
— Роби, як хочеш, — відповів: — бальон твій...
— Я ще спробую піти до Саміра, або до сеньора* Педра: може возьмуть мене завтра рубати дрова?..
— І ти підеш рубати дрова, щоб заробити на фоґети?
— Певне!
— Це твоя справа, але я б так не зробив... Але, Арасі, я мушу вертатися. Тато, напевне, вже приїхав і чекає мене. Ти йдеш?
— Я ще ні.
— Ну, то тоді, чав*!
— Чав!
Приятелі розпрощалися...
Історія двох індіян
Почавши наше оповідання, нічого ми не сказали про його героїв, з якими доведеться ще багато разів зустрічатися в цій книжці. Але, коли читач буде терпеливим, то ми його познайомимо ближче і з Данком, і з старим Коарасіабою, і з Арасі, і з багатьма іншими людьми, а також пояснимо всі ті незрозумілі слова, що їх вжито в попередньому розділі.
Але, насамперед про Соняшного Волоса і про Світанка, себто, про Коарасіабу й Арасі, бо ж в перекладі з індіанської мови Коарасіаба є ніщо інше, тільки Соняшний Волос, а Арасі — Світанок.
В той день, коли розпочалася наша повість, минуло вже понад дванадцять років, як дід і внук жили в містечку Санто Антоніо. Попали вони туди цілком випадково, і коли б не падре Вісенте і не вихрищений індіянин Луїз, то і Коарасіаба і Арасі загинули б давно в бразилійських пралісах, а ми ніколи б не змогли написати оцієї повісти.
Отже, одного гарного дня падре*, себто отець Вісенте, вертаючись зі своїм провідником Луїзом зі звичайної душпастирської подорожі по розкиданих оселях в провінції Мато Ґроссо, що лежить по другий бік ріки Парана від провінції Парана, наткнулися в пралісі на вмираючого індіянина Коарасіабу, біля котрого сидів його шостилітній внук Арасі. Обоє індіяни були дикі і, якщо не втікли перед чужими людьми, то тільки тому, що не мали сили. Коарасіаба був увесь покритий ранами, які ятрилися і ропіли, а ноги його були подібні до двох почорнілих колод. Арасі був також увесь в струпах та синяках, а до того такий ослаблений голодом, такий збідований і виснажений, що навіть не сховався за стовбуром дерева, як це робив завжди, чуючи наближення звіря чи людини. Він тільки зі страхом і розпукою дивився на наближення двох чудних, на його думку, людей, що з’явилися з-за гущавини лісу і, побачивши їх, позіскакували з коней. Малому дикунові, котрий звик бачити тільки напівголих індіян, чужинці видалися дуже страшними саме тому, що були одягнені. Особливо ж страшним видався той, хто мав на собі довгу чорну одежу. Арасі не знав, що це був звичайний священичий одяг, а тому подумав, що той чоловік поріс довгою чорною шкірою.
— Не бійтеся, — сказав саме той в чорній «шкірі», — ми — ваші друзі.
Мова його була також якась дивна, і Арасі ледве її зрозумів.
А падре Вісенте, сказавши цю звичайну формулу привіту, скоренько підійшов до майже непритомного Коарасіаби, торкнувся його тут і там і звелів Луїзові принести торбу з медикаментами. Індіянин миттю виконав наказ, а тоді повернувся до коня, витягнув з другої торби кусень печеного м’яса і подав його малому Арасі.