— Їж, — сказав миролюбно. — їж. Ти, напевне, голодний.
Його Арасі розумів ліпше, ніж тамтого, «чорношкірого», і тому, що Луїз говорив зрозуміліше, і тому що смажене м’ясо промовляло само за себе.
Хлопець дійсно був дуже голодний. Він, як кіт, хижо вихопив м’ясо з рук Луїза і аж тоді сховався за дерево. Жадібно дер м’ясо гострими зубками, з тривожною цікавістю приглядаючись, що робить «чорношкірий» з його дідом.
А падре Вісенте розстелив на траві білу церету, розложив на ній свою подорожну аптечку і взявся до роботи. Вправними руками промивав рани на тілі нещасного індійця, прикладав масті, заліплював плястрами, перев’язував широкими бандажами. Хворий не протестував і мав такий вигляд, ніби вже погодився і з найгіршим, що його тільки могло спіткати. А хлопчик так зацікавився незрозумілими йому діями чужинця, як рівно ж і тими дивними предметами, які лежали на цераті, що цілком забув про всяку небезпеку. Йому було дуже смішно і дивно, що дід внаслідок таємничої «ворожби» чужинця ставав чим далі все чудніший, а нарешті виглядав так, як жрець племени у святочному уборі.
Але це ще не був кінець. Чужинець поховав розложені речі назад до торби, а тоді щось наказав тому другому. Той кинувся до коней, витягнув знову з торби якусь незнайому річ і підніс її до уст діда. Дід, на велике здивування Арасі, почав жадібно пити: видно, було щось смачне.
— Лови, малий! — почув він несподівано і побачив, як до ніг йому впав якийсь предмет, кинений старшим чужинцем.
Арасі нахилився, миттю підняв його і понюхав: пахло дуже добре, а виглядало, як гладенький бронзовий камінчик. Не довго думаючи, хлопець запхав його в уста і прийшов до переконання, що нічого смачнішого за все своє життя не їв. Навіть жирні хробачки і лялечки комах, яких він цілими днями шукав під корою дерев і вважав досі найбільшою в світі лакоминкою, не були такі смачні, як цей «камінчик».
Облизуючи солодкі уста і пильно слідкуючи за чудасіями, які виправляв «чорношкірий» з його дідом, Арасі забув усяку обережність і тому шарпнувся цілим тілом, коли відчув, що його рука міцно затиснена в чужій долоні.
— Не бійся, хлопче, — сказав Луїз, — і не думай тікати, бо загинеш в лісі. Бачиш, що твій батько (Луїз думав, що Коарасіаба — батько хлопця) хворий і не зможе тебе захистити. Ви з якого племени?
Замість відповіді Арасі закричав диким голосом, рванувся з усієї сили і мало не вихопився Луїзові з рук.
— Еге! — засміявся той. — Ти індіянин, але я теж індіянин, і від мене тобі не так легко втікти... Ну-ну, не бійся, дурний. Ми тобі нічого злого не зробимо, Я недавно був також таким дикуном, як ти, але тепер, бачиш...
— Луїзе, — увірвав священик, — переконувати хлопця будеш потім. Ми мусимо поспішати. Бери малого на коня, а я ось посаджу старого на свого і поїдемо.
— О, падре хоче йти пішки? — запротестував Луїз. — Це неможливо!.. Падре возьме хлопця на свого коня, а я... У-а-а-й!!! Ця мала бестія кусається!..
Дійсно, Арасі, відчувши, що силою він не може рівнятися зі старшим від себе індіянином, вдався по допомогу до зубів і протяв ними палець Луїза до крови. Однак, і це не помогло. Як і всякий індіянин, Луїз був дуже витривалий на біль, і тому не тільки не випустив руки хлопця, а затиснув її ще з більшою силою. Малий дикун був такий зворушливо-смішний у своїй безсилій люті, що падре Вісенте посміхнувся:
— Я вже лишу тобі честь їхати з цим малим щуриком і приїхати додому без носа, або без вуха, — сказав він, сміючись, — а я волію йти пішки... Чекай, палець треба перев’язати.
— Не треба, падре. Це дурниці. Але дійсно, як ми дамо раду з ними обома?.. О, бачите? Старий також, здається, хоче тікати!..
Дійсно, Коарасіаба, що досі лежав непорушно, відчувши велику полегшу від прикладеної до ран масти і приплив сил від скріпляючого напою, почав і собі неспокійно ворушитись і підозріло оглядатися довкола.
— Поговори з ним, — сказав священик. — Ти — індіянин, і він тебе скоріше послухає.
Луїз підійшов до Коарасіаби, тягнучи за руку хлопця, який знову почав пручатися і кричати.
— Слухай, брате, — сказав до старого, — не бійся нас. Ми тобі нічого злого не зробимо. Хочемо взяти вас до себе, поки ви обоє не видужаєте.
Коарасіаба мовчав, відвернувши голову вбік.
— Ну, чого ж ти боїшся? — спитав Луїз..— Збирайся і поїдемо. І хлопцеві накажи, щоб не втікав, бо пропаде в лісі. І ти пропадеш, коли не підеш з нами. Щоб жити в лісі, треба бути дужим, ти це знаєш.