Але Коарасіаба вдавав глухого і німого.
— Чому ж мовчиш? — почав нетерпеливитися Луїз. — Чи ти походиш з племен, де не знають закону гостинности? Але його шанують всі індіанські племена, і ми також.
Коарасіаба нарешті повернув голову і подивився з ненавистю на Луїза.
— Тапуїтіньґи зневажають цей закон, — відповів глухо. — Вони приходять до наших вогнищ, як гості, а поводяться, як злочинці. їм мало наших земель і нашого лісу: вони ще хочуть усіх індіян повернути у своїх невільників. Я не вірю тобі, бо з тобою також білий тапуя!..
Луїз обурився і здивувався одночасно:
— То ти, може, думаєш, що ми хочемо з вас поробити невільників?!! Звідки ж ти походиш, коли не знаєш, що часи змінилися? Невільництва давно нема, а білі стали нашими приятелями..
— Грабіжники не можуть бути приятелями, — твердо відповів Коарасіаба.
На це Луїз не мав чого відповідати.
— Послухай, друже, — заговорив тоді священик невправною індіянською мовою. — Коли грабіжники не можуть бути приятелями, то приятелі не можуть бути грабіжниками. А ми ж показали вже нашу приязнь, то чому нам не віриш?
Коарасіаба скинув руку священика зі свого плеча і звівся на ноги. В його чорних, похмурих очах спалахнув дикий вогонь, і він блискавичним рухом метнув у голову Луїза великий камінь, котрий невідомо коли і як опинився в його руці. Та, видно, був справді обезсилений, а перев’язана в двох місцях рука стратила свою меткість, і камінь, тільки злегка черкнувши Луїза коло вуха, впав десь за його плечима.
Луїз кинувся цілим тілом, як від удару, так і від несподіванки й обурення. Його темні очі потемніли ще більше, а на вилицях виступили тверді жовна.
— Ах, — сказав він, — то це ти так відплачуєшся за добро?! То це ти так шануєш закон гостинности?!! Прийняв допомогу від нас, їв з наших рук, а тепер кидаєш каменем?!! Добре! Ось маєш свого сина і роби собі, що хочеш.
З тими словами Луїз випустив руку хлопця і пішов до коней.
— Ходім, падре, — сказав умисне по-індіянські, — лишім цих людей на жир диким звірям. Вони не тупіси і не ґваранці, навіть не ботокуди[9]. Вони, видно, походять з племен, які називаються «невдячні дурні». З ними нема що говорити. Ходім!..
— Ти, Луїзе, справді хочеш їх лишити? — спитав священик по-портуґальськи.
— Хай падре не звертає на них уваги і сідає на коня, — відповів Луїз. — Зараз побачимо, що з того вийде...
Падре Вісенте послухав поради і пішов за провідником, навіть не глянувши на Коарасіабу.
Але розрахунок Луїза був правильний. Старий індіянин аж тепер зрозумів, що цих двоє вершників не мали проти нього злих намірів. Він відчув стид за свій невдячний вчинок, а заувага молодого індіянина, що він, Коарасіаба, гірший від ботокуда, обпалила його, немов вогнем. До того ж зрозумів, що справді без сторонньої помочі він загине в лісі.
— Куди ж ви тримаєте путь? — спитав нерішуче, коли вершники вже торкнули коней острогами.
— Навіщо тобі знати? — неприязно відповів Луїз. — Наша путь лежить до нашої оселі, де шанують гостей й де ніхто не кидає в голову камінням за допомогу й їжу...
Коні рушили.
— Стривайте! — скрикнув індіянин. — Я не маю при собі стріли, щоб дати її білому переломити над своєю головою, і не можу подарувати йому шкір зонсів*, або намиста на знак дружби. Але я згоден відслужити вам аж через три пори великих дощів, щоб ви не називали тільки мене невдячним дурнем!..
— Ми не носимо намиста, — відповів Луїз, — і нікому не ламаємо стріл над головою. А добро робимо не для того, щоб нам за нього платили працею. Коли хочеш, можеш їхати з нами і будеш нашим гостем, поки не одужаєш і зможеш дійти, куди йшов. А не хочеш — лишайся онсам* на вечерю...
Коарасіаба завагався, але, бачучи, що чужинці таки їдуть, врешті рішився:
— Добре, — сказав нарешті, — я поїду з вами. Арасі, де ти?
Арасі, поки старші переговорювалися між собою, вспів уже вилізти на самий вершок високого дерева, чекаючи, поки не мине небезпека, і на дідовий заклик не відповів нічого.
— Арасі, — знову крикнув старий, — ходи сюди!
Хлопець не відзивався.
— Куди ж дитина могла подітися? — занепокоївся священик. — Ще чого доброго справді дременув у ліс, і як його тепер знайдеш?..
Але Луїз краще знав звички малих індіанських хлопців.
— Хай падре не боїться, — заспокоїв він священика. — Він не пішов далеко. Напевне, десь сидить на дереві.
Обійшовши кілька дерев, Луїз нарешті побачив і втікача.
— Гей, малий! — крикнув він. — Ану, злазь!
— Ні! — відрізав хлопець.
— Злазь!
— Ні!
Почалися довгі умовляння і погрози, але Арасі не піддавався навіть на дідові накази. І тільки коли Луїз витягнув ще одну плитку шоколяди, малий дикун рішився злізти на землю. Чимало ще було клопоту, поки він згодився сісти на коня разом з падре Вісенте, до чого його остаточно змусив дід добрим штовханцем. Та як би там не було, але незабаром всі четверо пустилися в дорогу. Арасі зі священиком на одному коні, Коарасіаба — на другому, а Луїз ішов пішки.