— А де ж мої сини? — подумав я зі стидом. — Чи й вони такі самі дурні й полохливі, як решта ґваянців?
І ніби у відповідь на це питання почув крик:
— За мною, ґваянці!.. Хто не хоче бути буґром Убіражари — за мною!
І я побачив, як Ґварасе, натягаючи тятиву на лук, кинувся до виходу. За ним услід побіг Ґвапі, а за ними ще горстка вояків. Вони йшли на певну смерть, бо вороги сиділи сховані в лісній гущавині, а наших усіх було видно, як на долоні. Тому, ледве ота горстка відважних вискочила за частокіл оселі, як на них посипалися стріли і списи, не залишивши в живих ні одного.
О, в цей день, Данку, я побачив більше, як за все своє життя! Я бачив, як упав Ґварасе, а потім Ґвапі, я бачив, як ботокуди вривалися в нашу оселю, ламаючи частокіл, я бачив смерть десятків ґваянців, які лягли під тяжкими ударами танґвапем, я бачив навіть, як загинув Кажю від стріли тих, з ким він так хотів миру. Але сам стояв, як остовпілий, поки тяжкий удар в голову не звалив мене на землю.
— В’яжіть його, в’яжіть!.. Це — Соняшний Волос!.. Морубішаба велів взяти його живим!.. — загукали довкола мене ботокуди, навалившись на мене цілою масою.
І мене зв’язали і поволікли геть за частокіл палаючої оселі.
Довго я лежав, неначе мертвий, і від удару, і від того всього, що побачив і пережив, а до мене, як крізь сон, доходили вигуки, плач, благання, рев і скимління собак.
Нарешті, ботокуди почали гукати:
— Збирайтеся всі до джерела!.. Всі йдіть до джерела! Убіражара скликає раду! Убіражара буде говорити з ґваянцями!
Після того мене знову підхопили і поволікли на те місце до джерела, де я колись мав розмову з Убіражарою.
Убіражара сидів, святочно прибраний, на розстелених шкурах в товаристві найстарших ботокудів, а довкола густою масою стояли індіяни: з однієї сторони ботокуди, а з другої — налякані, тремтячі ґваянці.
— Чи всі вже? — спитав Убіражара.
— Всі, морубішабо, — відповіли йому.
— А де ж сини Коарасіаби?
— Ґварасе вбитий, а Ґвапі напевне втік, бо його нема.
— Як же ви посміли випустити його? — закричав Убіражара. — Ідіть і знайдіть його!.. Тепер приведіть сюди Іботіру.
— Іботіри, о морубішабо, також нема ніде...
Убіражара впав у лють:
— Як це нема?!! — заревів він. — Хто посмів її випустити?!! Де Кажю? Я його уб’ю за брехню!.. Обіцяв мені Іботіру, а привів ледачу Убу. Обіцяв удруге придержати Іботіру, а тепер виявляється, що Іботіри нема!.. Де Кажю?
— Кажю забитий, морубішабо!.. — відповіли ботокуди перелякано.
— Ага... Ну, нічого... Ідіть шукайте Ґвапі й Іботіру, скоро!
Кілька ботокудів покірно кинулися виконувати наказ Убіражари, а я відчув, що серце моє затремтіло від радости: «А може їм вдасться врятуватися?» — подумав собі з утіхою.
— Ну, а тепер, — продовжував Убіражара, — слухайте мене ви, всі ґваянці і ти Соняпіний Волосе!.. Ви пам’ятаєте той день, коли скинули мене зі Скелі Невороття?
Голови ґваянців похилилися від цього питання, як трава перед вітром.
— Пам’ятаємо... Вибач нам, о морубішабо!.. — благально залебеділи голоси довкола.
— Ми — невинні!.. Це Коарасіаба наказав!
— Добре! — вдоволено відповів Убіражара. — Я знаю, що це Коарасіаба наказав. Але, чому ви тоді послухали Коарасіаби, а не мене?..
Голови похилилися ще нижче, і вже ніхто не відповів нічого.
— Але бачите, — продовжував Убіражара, — ви хотіли смерти для мене, а зробили нещастя для себе. Тепер я можу вас усіх вибити до ноги!
— Не роби того, Убіражаро!.. — заголосили знову довкола. — Ми будемо тебе слухати!
Коли б я не був зв’язаний, то кинувся б на цих підлих людей, що прохали ласки в ботокуда, і повбивав би їх власними руками, хоч того і не дозволяє ґваянський закон. Але я був зв’язаний і тільки зі стидом дивився на своїх людей.
— Ви обіцяєте мене слухати? — спитав Убіражара і посміхнувся. — Певно! Тепер ви мусите мене слухати!.. Тоді ви мене не послухали, коли я був просто морубішабою ботокудів і хотів миру з вами. Тоді ви мене скинули зі Скелі Невороття. Та там сталася справедливість Тупана, бога всіх індіян. Ви скинули зі Скелі Невороття простого морубішабу, а Тупан вернув мене з неї, як бога вогню!
Ґваянці широко порозкривали очі, а в тих очах світився великий жах:
— О-о-о! — понісся стогін в наторпі.
Але я зробив над собою зусилля і голосно зареготався:
— Ха-ха-ха! Ти — бог вогню?1. Ха-ха-ха!.. Може ти хотів сказати, що є богом здохлих щурів і смороду, як кожний ботокуд?!. Ха-ха-ха!.. О, який ти дурний, буґре!.. Пуру[66] — бог вогню!.. Ха-ха-ха!..
Деякі вже, заражені моїм удаваним сміхом, почали підіймати сміливіше голови і посміхатися. Але Убіражара зірвався на ноги і закричав: