Але потім хлопець покликав на суд самого себе:
— А чи ж справді тільки Арасі винен?.. Чи ж я — маленька дитина, що не має власного розуму? Чи ж я не знав, що у поважних речах не можу брати на себе ніяких зобов’язань, не спитавши батька?.. Ні, я таки винен! Винен! А ще подвійно винен, бо намагаюся свою вину зіпхнути на Арасі. Я ще нікчемніший, як Арасі! Від Арасі не можна багато вимагати, бо ж він — дикун. Але я?.. Ні, я негідний ні татового довір’я, ні татової любови. І коли тато після того не схоче мене більше бачити і нажене від себе геть — то так мені й треба. Так треба!..
Та, уявивши собі картину, коли тато вижене його геть, Данко відчув себе таким бідним і самотнім, що розплакався, як мала дитина. Йому було жаль і тата і себе, і він так страшно хотів, щоб у цей момент хтось його приголубив, пожалів, сказав якесь потішаюче слово, як це колись робила його добра, дорога мама.
Пригадавши маму, Данко простягнув руки до портрету, який колись дав зробити Ґроссбах і який постійно стояв на столику коло ліжка, і почав жадібно вдивлятися в дороге обличчя. Але йому видалося, що мати сьогодні не така, як завжди, а якась інакша, скорбна, сувора.
— І ти гніваєшся на мене, мамцю, правда? І ти також уже більше не любиш свого Данка?.. Так, не варта його любити, бо він — пропаща душа. О-о-о!..
До Данкового жалю раптом приєднався ще й спогад про сумний похорон матері на морі, і він розридався вже на повний голос.
У двері несподівано хтось постукав. Данко схопився, пішов до дверей і, не відчиняючи їх, спитав:
— Хто там?
— Це я, Данку, — почувся голос Арасі. — Відкрий.
Данко знову відчув приплив ворожости до свого недавнього товариша і відповів:
— Не хочу! Я вже раз сказав, що не буду з тобою говорити.
— Ет, дурний! Я прийшов тобі щось гарне сказати... Відкрий!
— Не. хочу слухати від тебе ні гарного, ні поганого! — відрізав Данко.
— Ну, й не слухай! Коли волієш кліпати очима перед татом за довг у Саміра — не слухай і «вай плантар батата»![70] Допобачення...
Згадка про довг змінила Данкове рішення і він, відчинивши двері, висунувся надвір.
— Е-е-е! — засміявся Арасі, побачивши Данкові заплакані очі. — А ти вже й розкис? Замість того, щоб щось придумати — він рюмсає, як Аліса. Ну, годі, годі... Скажи, хочеш заробити грошей, щоб заплатити борг?
Данко обтер очі й недовірчиво подивився на Арасі.
— Чого ж ти дивишся? — спитав нетерпеливо Арасі. — Питаю, чи хочеш заробити грошей?
— Як?
— Та дуже просто: переїхати Парану туди і назад.
— Чого?
— Оце! «Як»? «Куди»? «Чого»?.. Та просив один кайпіра[71] йому якісь пачки перевезти до Мато Ґроссо. Він дочку заміж видає і там щось накупив у Саміра. Частину просив, щоб я перевіз, а частину візьме сам, як вертатиметься увечері. От я й прийшов тобі сказати, щоб ти поїхав разом зі мною.
— Я нікуди не поїду!
— А то чому?
— Бо не поїду. Тато мені заборонив з дому далеко відлучатися.
— А борги робити не забороняв?
— Борг ти зробив.
— Все одно... І чого ти такий смішний, Данку? От послухай: по-перше, перевеземо пачки і заробимо сто круйзерів, по-друге, я колись був на острові Бандейрантів і знайшов таке місце, де напевне закопаний єзуїтський скарб.
Данко відразу ожив:
— Скарб?!
— Еге, скарб. Падре Вісенте його шукає в монастирі під муром, а він — на острові Бандейрантів.
— А чому ж ти його раніше не пробував відшукати? — спитав недовірчиво Данко.
— Та все якось так, то те, то це, то не мав з ким їхати. А самому воно трохи ризиковано. От, поїдемо з тобою вдвох...
— Я не поїду. Шукай собі когось іншого.
— Ну, от знову!.. Щоб перевезти пачки, то я можу й Бенедіто взяти, а скарбу шукати мушу тільки з людиною довіреною. Ні?
Розмова про скарби нагадала Данкові вчорашню ніч, і він спитав:
— Ти вчора довго був коло Саміра?
— Та до самого кінця. Або що?
— Нічого… І ти пізно вернувся?
— Над самим ранком. Шкода, що ти так скоро пішов, бо було дуже весело. Ми вчора бавилися у весілля кайпіра. Консуела і Рудий Жорже вдавали молодих, а мене перебрали за падре. Наговорив я «молодим» дурниць, яких сам хотів, а тоді сказав принести миску води і Консуелу тільки трохи покропив з руки, а решту вилляв рудому на голову. Пушшя, але ж то реготу було!..
— Ну, і що тобі Жорже сказав?
70
«Вай плантар батата» означає дослівно «Іди садити картоплю», або іншими словами — «відчепися!», «іди геть!»