З Арасі священики і вихованці монастиря мали спочатку багато клопоту. Він нікого не допускав до себе, ховався постійно по найтемніших закутках і, коли не втік геть, то тільки тому, що перед незнайомою околицею почував ще більший страх, як перед монастирськими стінами. Окрім того знав, що без діда не може пускатися в мандри, а дід мусів лишатися тут.
Та поволі Арасі не тільки освоївся з оточенням, а навіть уподобав собі його. А коли трохи навчився розуміти по-портуґальськи і познайомився з кількома ровесниками, перестав і думати про втечу чи взагалі про якесь інше життя.
Санто Антоніо представляло собою в ті часи маленьку оселю, що нараховувала ледве пару десятків мешканців. Головним осередком тут був монастир з двома священиками-монахами та ще Пост Опіки над Індіянами, де сиділо кілька військових з родинами. Будинки мешканців були великі, але примітивні, без скла у вікнах, без ніякого комфорту, і тулилися до таких самих будівель монастиря і Посту Опіки.
Час-від-часу до Посту приходили напівдикі індіяни й одержували тут допомогу в харчах, одежі, медикаментах і т. д. Забравши це все, індіяни знову зникали в лісі.
Священики вели школу для місцевих дітей, подавали всім потребуючим медичну допомогу, а також виїжджали на цілі тижні в довколишні ліси, щоб заопікуватися душами їхніх розкиданих мешканців. Священиків, як і в цілій Бразилії, тут дуже шанували і кожне їхнє прохання виконували, як наказ. І не було випадку, щоб священику в його тяжких мандрах, часто вночі і в цілком диких околицях, хтось зробив якусь кривду. В той час, коли мандрівних торгівців нераз грабували і навіть убивали.
Непомітно минали дні. Рани Коарасіаби погоїлися. Погоїлися і пошкоджені кости, і старий цілими днями тепер сидів на ґанку монастирського будинку, з невимовною тугою вдивляючись на південь, куди несла свої широкі води бистра Парана і де мріли, тікаіочи у безконечну далечінь, сіро-зелені гриви лісу.
Одного такого погожого, золотисто-прозорого вечора, коли вогнена куля сонця вже наполовину втопилася в кучерявих хвилях далеких лісів, Коарасіаба, як звичайно, сидів на ґанку і думав. Несподівано відчув, як на його плече лагідно лягла рука падре Вісенте і почувся ласкавий голос.
— Тужиш, Коарасіабо?.. Не сумуй. Ось ще трохи-трохи і вернешся до своїх. Там, напевне, зрадіють, коли побачать вас живими і здоровими.
Від тих слів індіянин здригнув і затремтів. Йому раптом стало так сумно і боляче, що аж сльози виступили на очах.
— Куди вернусь? — спитав глухим, дрижачим голосом.
— Туди, звідки прийшов, до племени.
— До племени? До племени — ні...
— Не вернешся до племени? А куди ж підеш?
— Я... Я не маю, куди йти, — сказав Коарасіаба з безнадійною розпукою, аж тепер усвідомивши, що він дійсно не має, куди йти.
— Чому ж не маєш, куди йти? — продовжував розпитувати зацікавлений священик. — Звідки ти? До якого племени належиш?
Індіянин сумно похилив голову і не відповів нічого.
Делікатний падре Вісенте, зрозумівши, що в Коарасіаби сталася якась трагедія, про яку він не хоче говорити, більше не розпитував. Тільки поплескав засумованого індіянина по плечах і сказав:
— Ну, нічого... Все одно не сумуй. Можеш залишитися і тут. У нас тобі ніхто кривди не зробить. Будеш собі жити. Арасі піде до нашої школи, навчиться читати, писати...
— Арасі не піде до школи! — увірвав священика Коарасіаба.
— Чому не піде? — здивувався священик.
— Бо індіянинові наука білих непотрібна.
— Чому ж непотрібна? Наука потрібна всім.
— Наука потрібна, але не однакова. У вас інакші закони, інакше життя, інакший Бог.
— Бог один, Соняшний Волосе! — гаряче запротестував священик. — Бог один для всіх: і для білих, і для муринів, і для вас, індіянів. Тільки ми його по-різному називаємо і по-різному розуміємо.
— Не знаю я, про що ти говориш, — зітхнув Коарасіаба. — Наш Бог називається Тупан*.
— Так, по-індіянськи називається Тупан. Коли хочеш, я тобі розкажу багато про Бога.
— Білий може тільки розказувати білим про білого Бога. Індіяни мають свого.
— Добре. То проси свого Бога, щоб він прояснив твої думки і відкрив твоє серце до сприймання Його законів.
— Навіщо просити? Думки мої ясні, а серце вже давно сприйняло Його закони. Мені більше нічого не потрібно, тільки... тільки...