— Знаєш! — тупнув босою ногою в землю Коарасіаба. — Ти знаєш! Що ви носили до ріки, кажи!..
«Ов, аж тепер я пропав! — помертвів Бенедіто. — Нема сумніву, що Арасі з Данком когось пограбували і втекли. А мене тепер посадять до в’язниці за те, що я їм помагав. Ліпше ж до нічого не признаватися!»
Так постановив собі хлопчина, а тим часом його тремтячі, задеревілі від страху уста, які не звикли говорити неправди, вимовляли зовсім щось інше:
— Я не винен, Коарасіабо, слово чести, не винен!.. То Арасі... Арасі мене попросив, щоб я... щоб я... І... і я нічого не знаю...
— Що тебе Арасі просив?
— Нічого... Нічого він мене не просив... І я нікуди не ходив... Я не бачив Арасі... Я нічого не носив... — плутався у брехні бідний хлопець і в думках закликав: «О, мій святий покровителю Бенедіто, рятуй!»
Очевидна брехня не тільки злостила Коарасіабу, а й роздувала в його душі полум’я чим раз більшої тривоги й нетерплячки.
— Кажи правду!!! — крикнув він люто і так штовхнув переляканого муринчука, що той аж перекинувся на спину. — Кажи правду, бо я тебе вб’ю!!!
«Не знаю!» — хотів відповісти, Бенедіто, але страх поплутав йому слова, і він крикнув:
— Не скажу!..
Доведений тим вигуком до шалу, Коарасіаба кинувся до Бенедіто з кулаками, але той уже не чекав. Лежачи на спині, він блискавично кілька разів обернувся, скотився по похилому березі до самої води, а тоді схопився на ноги і кинувся тікати. До стежки на перешкоді стояв Коарасіаба, а тому Бенедіто побіг у другий бік, де круто здіймався вгору порослий ожиною і корчами, глинястий берег. Коарасіаба, як хижак, від якого втікла здобич, зробив величезний стрибок і пустився в погоню.
Дорога була рівно ж тяжка, як для втечі, так і для переслідування. Бенедіто, випередивши розлюченого індіянина на кілька кроків, одчайдушно спинався вгору, обдираючи собі обличчя, руки й груди, ранячи ноги на гострі колючки. Коарасіаба, випустивши з рук ціпок, ліз за ним, але його старе, жилаве тіло, проковзувалось поміж корчами, не зазнаючи ніяких пошкоджень, немов би було вкрите риб’ячою лускою. Бенедіто був молодий і звинний. Коарасіаба був старий і хворий на ноги, але спритністю і вмінням лазити по гущавині на багато перевищав свою жертву. Тому перевага була на його боці. Муринчук це відчував і з жахом помічав, що, помимо всіх його зусиль, віддаль між ним і Коарасіабою з кожною хвилиною скорочується.
Задихаючись від страху й тяжкого спинання вгору, Бенедіто нарешті опинився під стовбуром старого дерева, що росло на самому краєчку урвистого горбка і трималося землі тільки двома коренями. Решта коріння, оголеного і спорохнявілого, звисала вниз, як безвладні тіла мертвих гадюк. Хлопець вчепився за це коріння, напружився і вискочив на горбок. Але тут з розпукою побачив, що тікати далі нікуди: довкола суцільною стіною стояло густе мереживо чіпкої, немилосердно колючої ожини, що переплітала корчі, зробивши з них цілком непрохідний живопліт. Єдиним, та й то не дуже певним рятунком залишалося те саме дерево, і Бенедіто, не довго думаючи, поліз на нього. Та ледве він досягнув перших гілляк, як Коарасіаба вже також видряпався на горбок і кинувся лізти за втікачем. Дрібне листя тривожно зашелестіло і навіть подекуди почало обпадати на землю, а старий стовбур затріщав і загрозливо захитався під тягарем непроханих гостей. Але Бенедіто не зважав на це. Він ліз все вище й вище, а старий індіянин зі спритністю, неймовірною для його віку й немочі, п’явся за ним, щось грізно бурмочучи собі під носом.
Нарешті муринчук опинився на самому вершечку серед тонких гіллячок, готових ось-ось хруснути і скинути його вниз. Всяка дальша втеча стала неможливою, і Бенедіто з жахом дивився собі під ноги, звідки вже показалося похмуре, зловісне обличчя Коарасіаби. Потім над обличчям з’явилася шорстка, темна рука, цілком подібна до всохлої гілляки і вхопила хлопця за ногу.
— Тепер ти скажеш!.. Тепер ти мені все скажеш!.. — шипів задихаючись Коарасіаба і з силою потягнув хлопця вниз.
— У-а-ай! — верескнув Бенедіто, стараючись звільнити ногу і хапаючись з усіх сил за крихкі гіллячки.
Та Коарасіаба підсунувся ще вище і вхопив його за стан.
Старе дерево голосно крекнуло і звалилося з обома борцями вниз.
— Злазь на землю, брехуне! — говорив, злісно блискаючи очима. — Злазь!..
Але Бенедіто не піддавався. Він тримався, мов кліщ, непевної опори і відбивався з усіх сил ногами.
Почалася дуже небезпечна боротьба в повітрі, яку супроводили вигуки, погрози, сопіння і тріск гілляк...
Несподівано це все скінчилося тим, що старе дерево, яке вже й так ледве-ледве трималося землі, голосно крекнуло і звалилося з обома борцями вниз...